Цимбалюк І. Л., Гаврильчак О. А. Екологічна безпека України

Актуальність проблеми. Питання виживання нацiї сьогоднi повнiстю залежить вiд гармонiї людини, природи, космосу в цiлому. Сьогоднi, як нiколи, стає актуальним розглядати людину (її розвиток, здоров'я, моральнiсть, духовнiсть) в тiсному зв'язку з оточуючим середовищем, з реальним навколишнiм середовищем. Живий органiзм – це основна складова екологiї суспiльства. Без гармонiї природи – людини – космосу – неможливий нормальний, здоровий розвиток людини.
Для розумiння проблем людини, її екологiї необхiдно досягти високого освiтнього рiвня людини, її морального i духовного стану. Питання взаємозв'язку мiж людиною i природою особливо актуальнi у зв'язку з тим важким екологiчним станом, який сьогоднi склався в Українi. Одним iз очевидних критерiїв екологiчного стану держави є стан здоров'я її населення. На жаль нацiя України ще з 1991 року вимирає, що без сумнiву вiдображає кризовий екологiчний стан.
Велике значення при вирiшеннi складних екологiчних проблем має екологiчний рiвень освiти населення. На жаль, сьогоднi приходиться констатувати, що освiтнiй рiвень населення, особливо з питань екологiї людини, дуже низький. Немає чiткої системи освiти з питань екологiї людини. В суспільстві, на жаль, переважає екологічна неосвіченість, тоді як життя вимагає науково обґрунтованих підходів та конкретних дій у справі раціонального використання природних ресурсів, охорони природи та примноження її багатств.
Всезростаючий інтерес широкого кола проблем громадськості до зазначених проблем зумовлює потребу видання різноманітної навчальної та наукової літератури. Дидактичною основою таких видань має бути їх висока інформативність, доступність викладу та формулювань, лаконічність дефініцій, термінів.
Аналіз попередніх досліджень. Над екологічними проблемами України працювали і досліджували значна кількість вчених. В. Єрмаков виділяє основні напрямки подолання екологічних загроз і проблем в Україні. Зокрема, А. С. Єсипенко, А. П. Пашков приділяють увагу до екологічно небезпечних процесів в Україні. Екологічну депресивність регіонів України вивчає і досліджує Ф. Заставний, екологічну безпеку України (С. С. Півняк), екологію, охорону природи (М. М. Мусієнко, В. В. Серебряков, О. В. Брайон.) та багато інших дослідників.
Мета дослідження. На основі аналізу сучасного стану екологічної безпеки України визначити дії та комплекс відповідних заходів, процесів, які забезпечують екологічний баланс в Україні та в різних її регіонах на рівні, до якого людина може адаптуватися фізично, соціально-економічно, політично без значних збитків, а також стратегічні напрямки їх вирішення.
Викладання основних матеріалів. На межі XX і XXI століть екологія перетворилась на одну з найважливіших міждисциплінарних синтетичних наук, а проблема взаємодії людського суспільства та біосфери стала головною проблемою сучасності. Напередодні третього тисячоліття перед людством постала потреба суворо зіставляти й узгоджувати свою повсякденну діяльність із фундаментальними законами загального розвитку життя на Землі. У цій ситуації надзвичайно важливо для кожного бути у всеозброєнні екологічними знаннями.
Людина, як живий організм, ство¬рений природою, є невід'ємною її часткою, і її життя залежить від стану навколишнього середовища. Розвиток суспільства неможливий без взаємодії людини з природою. Людина отримує від природи все необхідне для життя: енергію, харчові продукти, сировину для промисловості, а також бере від неї емоційну та естетичну наснагу. Тому, щоб задовольнити свої потреби та поліпшити умови життя, людство, за допомогою свого інтелекту, дедалі активніше втручається в природне се¬редовище, змінюючи його структуру та порушуючи стабільність його екологічної системи. Розвиток цивілізації та досягнення науково-технічного про¬гресу невпинно загострюють взаємо¬відносини між природою і суспільством. Збільшення остан¬нім часом обсягів промислового та сільськогосподарсько¬го виробництва, розвиток транспорту, енергетики, хіміза¬ція та урбанізація негативно впливають на стан природно¬го середовища, що, у свою чергу, становить суттєву загрозу для існування самого людства [6].
Так, до негативних наслідків науково-технічного прогресу можна віднести дедалі більше забруднення атмосферного повітря і водоймищ, деградацію грунтів і зменшення запасів природних копалин, порушення стабільності екологічної системи та ін., що посилю¬ється надмірним збільшенням кількості потенційно-небезпечних об'єктів. Надзвичайно важливою пробле¬мою сьогодення є екологічна криза, яка в недалекому майбутньому може перерости в екологічну катастро¬фу. Тому уже наприкінці XX ст. людство усвідомило, що безгосподарна діяльність суспільства в навколиш¬ньому середовищі може призвести до повного зник¬нення всього живого на Землі. В таких умовах необ¬хідна активна протидія негативним явищам та проце¬сам, що загрожують життю всього людства. З огляду на це 13 січня 2003 р. в Сесійній залі Верховної Ради України відбулися парламентські слухання з питань екологічної безпеки України, на яких зазначено, що сучасний стан екологічної безпеки в Україні залиша¬ється вкрай напруженим і має тенденцію до погіршен¬ня. Основними причинами такого становища є:
1. Зростання техногенного навантаження на при¬родне середовище.
2. Надмірне забруднення довкілля токсичними ре¬човинами.
3. Збільшення вмісту шкідливих речовин у промислових відходах.
4. Посилення проблеми радіа¬ційного забруднення довкілля, що призводять до:
- глобального погіршення кліма¬тичних умов;
- зміни стану повітряного та водного басейнів України;
- підтоплення підземними во¬дами значної території країни;
- зниження мінерально-сиро¬винного потенціалу надр.
При цьому особливу тривогу у нашому суспільстві сьогодні ви¬кликають такі проблеми в Україні:
- екологічний стан довкілля;
- радіаційна обстановка;
- екологія водного басейну.
На сьогодні екологічний стан довкілля є досить важливою проблемою. Рівень техногенного навантаження на довкілля України залишається занадто високим. Якщо раніше найбільшу небезпеку для людини становили пестициди, кислотні дощі та розливи нафти, то нині на домінуюче місце в безпеці життєдіяльності нашо¬го суспільства вийшло забруднення «важкими» та «ма¬лими» металами. Це спричинено діяльністю вітчизня¬них підприємств, які в останні роки нарощували еко¬логічно небезпечні виробництва (у галузях металур¬гії, електрозварювання тощо).
Основними представниками «важких» металів є: свинець, ртуть, кадмій, марганець, мідь, цинк. А до «малих» металів відносяться оксиди заліза, хро¬му, нікелю та інших легувальних домішок, створе¬них на їх основі.
В атмосферному повітрі більшості промислових центрів вміст діоксиду азоту, вуглецю, сірки пе¬ревищує гранично допустимі концентрації. Найбіль¬шого негативного впливу зазнають міста: Дніпропет¬ровськ, Донецьк, Дніпродзержинськ, Маріуполь, Кри¬вий Ріг, Дебальцеве, Макіївка, Запоріжжя, Луганськ, Краматорськ, Київ, Одеса.
Суттєве забруднення свинцем довкілля викликала аварія на ЧАЕС. Свинець використовується для захисного перекриття над ядерним реактором станції (маса такого перекриття – понад 1,5 тис. т). А в результаті теплового вибуху частина цьо¬го перекриття випарувалася в повітря та випала у вигляді аерозолю на грунт, в річки та ставки, звідки нині свинець постійно мігрує в харчові продукти і далі - до організму людини. Крім того, джерелом ут¬ворення випарів свинцю є фарби, бензин, а також зварювальні та паяльні матеріали.
Усі хімічні речовини, що негативно впливають на організм людини, називаються ксенобіотиками. Причому найбільш уразливі до них діти, вагітні жін¬ки та особи таких професій: шофери (вплив тетра¬етилу свинцю), зварники (вплив марганцю, фтору, ні¬келю), паяльщики (вплив олова і свинцю), сільсько¬господарські працівники (вплив металоорганічних пестицидів).
Вченими доведено, що значної екологічної шкоди завдають і мобільні телефони, кількість яких зростає, їх небезпека зосереджується в батарейках, які міс¬тять кадмій, літій, нікель. З'ясовано, що кадмій з ба¬тарейок одного телефону може отруїти 600 тис. л во¬ди. А мікросхеми мобільних телефонів, що містять свинець, хром і цинк, викликають невротичні розла¬ди людини.
Встановлено, що сукупний обсяг свинцю з відпра¬цьованих батарейок мобільних телефонів може сяга¬ти 2 т. на рік по всій Україні. А це вимагає більш обе¬режного поводження з мобільними телефонами та впровадження ретельного збору і вторинної пере¬робки відпрацьованих батарейок.
Крім того, нагальну проблему сьогодні становить накопичення токсичних відходів промисловості. За станом на 1 січня 2002 р. загальний обсяг токсич¬них відходів промисловості України склав 2,8 млрд т. А місця їх зберігання не відповідають санітарно-гігієнічним нормам, що спричиняє інтенсивне заб¬руднення грунту, повітря та поверхневих і підзем¬них вод.
Серйозною проблемою залишається наявність значних обсягів заборонених і непридатних для ви¬користання у сільському господарстві пестицидів, вироблених ще в 1960–70-ті роки. Значна їх кіль¬кість (майже 65 %) – це невідомі препарати, які скла¬дуються безпосередньо на полях під відкритим не¬бом. Це призводить до того, що вони вимиваються дощем і потрапляють до грунтів сільськогосподар¬ських угідь, до водоймищ та випаровуються в атмо¬сферу, звідки мігрують до організму людини, зумов¬люючи у нього неї захворювання.
Радіаційну обстановку України формують: а) природний радіаційний фонд; б) космічне випромінюван¬ня; в) радіонуклідне забруднення довкілля.
Природний радіаційний фон України утворюють:
- родовища уранових руд, основні поклади яких зосереджені в Миколаївській, Дніпропетров¬ській та Кіровоградській областях (але це не означає повної відсутності уранових руд в інших місцевостях України, де вони не видобуваються промисловістю, але також формують природний радіаційний фон);
- будівельні матеріали - щебінь, пісок, цемент та інша сировина, яка отримала наведену радіацію від уранових руд;
- газрадон, що утворюється при напіврозпаді ра¬діаційних речовин і певний час створює іонізуючий вплив на довкілля. Він і становить особливу небезпе¬ку природного радіаційного фону.
Радон - це інертний радіаційний газ без кольору і запаху, який утворюється при розпаді радію-226, що входить до родини урану. Його небезпека полягає в такому:
1. При розпаді радіоактивних речовин в глибині надр, звідки ?, ? і ?-промені не в змозі досягти по¬верхні землі, радон вільно просочується крізь землю і виносить свою радіоактивність в приземну атмосферу.
2. Радон вільно проникає в приміщення будинків і накопичується там. Основними шляхами проникнення радону до приміщень є:
- будівельний матеріал, який має деяку радіоактивність і утворює радон;
- тріщини в підлозі та місця стику стін з підлогою нижчого поверху;
- каналізаційні труби, стічні колодязі, система во¬допостачання тощо.
3. Період напіврозпаду радону триває до 55 діб, що зберігає його радіоактивність протягом його просочен¬ня крізь грунт та накопичення в приміщеннях будинків.
У приміщеннях, що не провітрюються, концентрація радону може досягати значних величин і ста¬новити потенційну небезпеку. Радон, потрапляючи з повітрям до легень людини, накопичується в них і ут¬ворює ракові клітини. Встановлено, що майже 20 % смертельних випадків від раку легень є наслідком вдихання людиною радону.
Для захисту від радону необхідно перешкодити його проникненню до приміщень та ретельно про¬вітрювати їх.
Космічне опромінення формується:
- ультрафіолетовим сонячним випромінюванням, яке посилюється в період сонячної активності та під час спалахів у хромосфері Сонця (1 раз на 11 років);
- періодичними спалахами наднових зірок, які з'являються в нашій галактиці один раз на 100 років і різко підвищують радіаційний фон Землі на сотні тисяч років;
- періодичними наближеннями Землі до центру галактики, коли Земля знаходиться в перигелі, тобто в найближчій до Сонця точці своєї орбіти.
Крім того, нині навколоземний простір перенаси¬чений штучними супутниками-„шпигунами” та бойовими супутниками, які мають плутонієві генератори та лазерні гармати з ядерною начинкою. Вже відомі випадки виходу їх із ладу та забруднення космічного простору радіоактивними речовинами, які поступово опадають на Землю і підвищують її радіаційний фон.
Радіонуклідне забруднення довкілля України викликане свідомою діяльністю людини у сфері ядер¬ної енергетики та широкомасштабним застосуванням в промисловості джерел іонізуючого випромінювання.
Так, сьогодні в Україні існує понад 8 тис. об'єктів, які становлять потенційну радіаційну небезпеку.
Основними джерелами радіонуклідного забруд¬нення довкілля України є:
1. Ядерні вибухи, що проводилися на військовому полігоні у м. Єнакієве Донецької області. Радіаційний пил від них осідав на значній території України. (Всього з 1945 по 1987 рр. на нашій планеті було проведено 1741 випробування ядерної зброї. З них 899 провели США, 620 – СРСР, 151 – Франція, 41 – Англія, 30 – КНР).
2. Атомні електростанції (Запорізька, Південноук¬раїнська, Рівненська, Хмельницька, Чорнобильська).
Екологія водного басейну України потребує значної уваги зі сторони людей, а також держави.
Водний басейн України складають:
- Чорне й Азовське моря;
- річки, ставки і водосховища;
- підземні води.
Особливу екологічну небезпеку можуть становити річки, водосховища та підземні води України. Річковий стік України складають: Дніпро, Дунай, Пів¬денний Буг, Тиса, Прут, а також близько 63 тис. малих річок, із яких понад 20 тис. уже зникли (пересохли).
Головним постачальником води для України є Дніпро, що забезпечує прісною водою майже 2/3 те¬риторії країни, на якій знаходяться:
- 50 великих міст і промислових центрів з насе¬ленням понад 30 млн осіб;
- близько 10 тис. підприємств;
- понад 3 тис. сільських і комунальних господарств;
- 50 великих зрошувальних систем;
- 4 атомні електростанції.
Дніпро сприяє:
- виробленню дешевої електроенергії;
- створенню глибоководного транспортного шляху (від Прип'яті до Чорного моря);
- зрошуванню сільськогосподарських угідь;
- розширенню рибного господарства;
- розвитку рекреаційної інфраструктури (санато¬рії, будинки відпочинку, дитячі табори тощо).
Саме для цього на Дніпрі було створено 6 водо¬сховищ: Київське (922 км2), Канівське (675 км2), Кре¬менчуцьке (2250 км2), Дніпродзержинське (567 км2), Дніпровське (410 км2), Каховське (2155 км2). Але ці водосховища несуть і потенційну небезпе¬ку з огляду на можливість руйнування гребель. При¬чинами цього можуть стати:
- старіння матеріалів гребель, що експлуатуються уже 50–60 років;
- перелив води через греблі при великих повенях на водосховищах;
- аварійні падіння літаків та випадкові вибухи з причин порушення правил перевезення вибухових речовин;
- диверсії;
- природні явища (землетруси, зсуви, урагани, смерчі тощо).
Внаслідок цього може бути затоплено до 400 тис. га території України, на якій знаходиться понад 450 на¬селених пунктів з числом мешканців до 400 тис. осіб та розміщено близько 700 об'єктів господарювання [7].
Екологічна політика України спрямована на поєднання еконо¬мічного зростання та невиснажливого використання природних ресурсів, комплексне вирішення економічних та екологічних про¬блем, створення умов для роз¬в'язання екологічних проблем на національному, регіональному та місцевому рівнях. Покращен¬ня стану навколишнього природ¬ного середовища та рекреацій¬них властивостей природи є запорукою покращення стану фі¬зичного та морального здоров'я населення.
Робота Мінприроди, його те¬риторіальних й урядових органів у подоланні екологічних загроз і проблем проводилася згідно з Пла¬ном основної діяльності Міністер¬ства, інших нормативно-правових і програмних документів з питань, що належать до компетенції Мініс¬терства. Вона містить такі взаємо¬пов'язані складові діяльності, як :
1. З метою забезпечення роз¬роблення проекту Екологічного кодексу України здійснено аналіз національного природоохоронного законодавства. Розроблено техніч¬ні вимоги до проекту Екологічного кодексу України, тендерну доку¬ментацію, необхідну для проведен¬ня відкритих торгів. Подана об'ява про проведення Мінприроди від¬критих торгів на закупівлю танко-технічної продукції „Розробка екологічного кодексу України”.
Прийняття Екологічного кодек¬су України сприятиме вдоскона¬ленню та систематизації діючого природоохоронного законодавст¬ва, має усунути дублювання поло¬жень різних законодавчих актів у сфері регулювання природокорис¬тування.
2. З метою створення Націо¬нального екологічного фонду за участю представників Міністерст¬ва в комітетах Верховної Ради України здійснюється відпрацю¬вання проекту Закону України „Про Національний екологічний фонд” (реєстр. № 1896-ІУ), який прийнято Верховною Радою України в пер¬шому читанні 25.06.2004 р. Законо¬проектом передбачається ство¬рення Національного екологічного фонду та системи спеціалізованих установ з управління природоохо¬ронними коштами та запровад¬ження низки ринкових механізмів їх використання, зокрема фінансу¬вання природоохоронних заходів на зворотній основі. Функціо¬нування фонду дасть можливість застосовувати ринкові механізми при фінансуванні природоохорон¬них заходів, а отже, і збільшити об¬сяги фінансових ресурсів у приро¬доохоронній діяльності.
3. З метою створення системи екологічного аудиту Верховною Радою України прийнято Закон України „Про екологічний аудит” від 24.06.2004 р. № 1862, яким врегульо¬вуються питання проведення еколо¬гічного аудиту в процесі госпо¬дарської та іншої діяльності.
Також підготовлено проект на¬казу Мінприроди щодо забезпе¬чення вимог законів України „Про екологічний аудит” та „Про внесен¬ня змін до деяких законів України з метою забезпечення врахування екологічних вимог у процесі приватизації”. Метою цього наказу є визначення об'єктів, які становлять підвищену екологічну небезпеку, та об'єктів приватизації, розташова¬них у прибережних захисних сму¬гах водойм та заповідників.
4. З метою створення систе¬ми екологічного страхування за участю представників Міністерства в комітетах Верховної Ради Украї¬ни здійснюється відпрацювання проекту Закону України «Про екологічне страхування», здійснюється підготовка рекомендацій щодо розробки спеціалізованих програм страхування екологічних ризиків.
5. 3 метою імплементації по¬ложень Кіотського протоколу до Рамкової конвенції ООН про змі¬ну клімату в результаті кропіткої роботи було розроблено та забез¬печено ратифікацію Верховною Радою України Кіотського протоко¬лу до Рамкової Конвенції ООН про зміну клімату (Закон України від 4 лютого 2004 р. № 1430-М), яка розкриває можливості отримання Україною закордонних інвестицій в екологічно дружні технології і, зок¬рема, в енергетичному секторі. За оцінками міжнародних дослідних організацій Україна від продажу надлишкових квот на ви¬киди парникових газів може забез¬печити надходження до країни у період до 2012 р. від 500 млн до 1 млрд доларів США.
На XV засіданні Міжвідомчої комісії із забезпечення виконання Рамкової конвенції ООН про зміну клімату, яке відбулось 30 вересня 2004 р., було розглянуто проект постанови Кабінету Міністрів Укра¬їни «Про організаційні заходи га затвердження Порядку розгляду, схвалення та реалізації проектів спільного впровадження згідно з Кіотським протоколом до Рамкової Конвенції Організації Об'єднаних Націй про зміну клімату» та проект розпорядження Кабінету Міністрів України „Про затвердження Націо¬нального плану дій щодо реаліза¬ції положень Кіотського протоколу до Рамкової Конвенції Організації Об'єднаних Націй про зміну кліма¬ту” та прийнято рішення щодо їх схвалення в цілому.
6. Для забезпечення змен¬шення негативного впливу авто¬мобільних та інших транспорт¬них засобів на довкілля шляхом розвитку виробництва та розши¬рення застосування нетрадиційних видів палива затверджено розпо¬рядженням Кабінету Міністрів Ук¬раїни від 28.01.2004 р. № 37-р „План заходів щодо зменшення негативного впливу автомобільних транс¬портних засобів на довкілля на 2004–2010 роки”. Розпорядженням Мінприроди від 15.04.2004 р. № 24-р створено Міжвідомчу робочу групу з практичної реалізації зазначених заходів. Проведено засідання Між¬відомчої групи, на якому ухвалено проект Плану практичної реалізації заходів щодо зменшення негатив¬ного впливу автомобільних транс¬портних засобів на довкілля на 2004–2010 рр. Наказом Мінпри¬роди від 15 січня 2004 р. № 009 затверджені „Заходи щодо скоро¬чення викидів забруднюючих речо¬вин в атмосферне повітря, які при¬зводять до підкислення та утворення приземного озону, на 2005 2015 роки”.
7. Удосконалення державної системи екологічного моніторингу. Відповідно до реалізації міжві¬домчої функції Мінприроди щодо організації проведення моніторин¬гу довкілля, підтримки функціону¬вання державної системи моніто¬рингу довкілля (ДСМД), координа¬ції діяльності суб'єктів моніторингу довкілля (МНС, МОЗ, Мінагрополітики, Держжитлокомунгоспу, Держкомлісгоспу, Держводгоспу, Держкомзему). Управлінням державного екологічного моніторингу (УДЕМ) здійснюється інтеграція суб'єктів ДСМД та організація і координація робіт з питань здійснення систем¬ного екологічного моніторингу.
8. Важливим напрямком ді¬яльності було забезпечення роз¬в'язання гострих екологічних проблем у регіонах України, яки¬ми є значні обсяги надходження шкідливих речовин в атмосферу, підвищений рівень техногенного навантаження на водні об'єкти, проблеми поводження з відходами.
З метою підвищення якості ат¬мосферного повітря в регіонах України за рахунок коштів бюджет¬ної програми Державного фонду охорони навколишнього природ¬ного середовища 2401290 „Підви¬щення якості атмосферного повіт¬ря” на 2004 р. заплановано здійс¬нити 10 природоохоронних заходів на загальну суму 20 221,2 тис. грн.
З метою зниження негативно¬го навантаження на водні об'єкти в регіонах України в рамках бюджет¬ної програми 2401230 „Очистка стічних вод” Державного фонду охорони навколишнього природ¬ного середовища на 2004 р. за¬плановано здійснити фінансування 46 природоохоронних заходів (бу¬дівництва та реконструкції каналі¬заційних споруд у містах та насе¬лених пунктах України) на загальну суму 22 000,0 тис. грн.
9. Покращення стану інформованості громадськості, сприян¬ня її участі у процесі прийняття рі¬шень з питань охорони довкілля. З метою визначення правових та організаційних засад забезпе¬чення порядку надання та опри¬люднення екологічної інформації та регулювання відносин щодо реалі¬зації права громадськості на участь у прийнятті рішень у сфері охорони довкілля Мінприроди розроблені та зареєстровані Міністерством юс¬тиції України від 04.02.2004 р. за № 156/8755 та № 155/8754 поло¬ження "Про порядок надання еко¬логічної інформації" та "Про участь громадськості у прийнятті рішень з питань, що стосуються довкілля".
Міністерством було забезпече¬но проведення Всеукраїнської еко¬логічної конференції (26–27 травня 2004 р.), яка відбулася в рамках Міжнародної виставки-форуму "Довкілпя-2004" м. Київ, 25–28 трав¬ня). Важливим етапом у подальшому поліпшенні стану інформованості громадськості громадськості буде відкриття у новому приміщенні Міністерства Орхуського інформаційно-тренінгового центру, заснованого у 2003 р. за сприяння українсько-датсь¬кого Проекту „Допомога Україні у впровадженні Орхуської конвенції”. Наказом Мінприроди України від 13.08.2004 р. № 314 до організації ро¬боти центру залучено Державний екологічний інститут Міністерства. Це дозволить збільшити обсяг і роз¬ширити тематику надання громадсь¬кості інформаційних послуг.
10. Для розв'язання проб¬лем поводження з відходами, насамперед, з токсичними та непридатними, а також заборо¬неними для використання хіміч¬ними засобами захисту рослин здійснюються заходи щодо реалі¬зації положень Стокгольмської кон¬венції про стійкі органічні сполуки та Роттердамської конвенції про процедуру попередньої обґрунто¬ваної згоди відносно окремих не¬безпечних хімічних речовин та пес¬тицидів в міжнародній торгівлі, а також розроблення проекту Закону України „Про хімічну безпеку”. Зок¬рема, в рамках Стокгольмської конвенції завершено інвентариза¬цію поліхлордіфенілів та продовжу¬ється розроблення Національного плану дій щодо впровадження в Україні цієї Конвенції.
Певні кроки зроблено у на¬прямку використання відходів як вторинної сировини. Увага надава¬лася створенню та впровадженню нових технологій використання вторинних ресурсів та переробки відходів, вирішенню питання по¬водження з токсичними та непри¬датними залишками, у тому числі забороненим до використання хі¬мічними засобами захисту рослин.
11. 3 метою розроблення проекту Концепції більш чистих технологій наказом від 5.07.2004 р. № 265 Мінприроди створено Між¬відомчу робочу групу з підготовки проекту Національної концепції впровадження більш чистого ви¬робництва. В серпні поточного ро¬ку проведено засідання вищезга¬даної робочої групи.
12. Для створення та впро¬вадження нових технологій ви¬користання вторинних ресурсів та переробки відходів здійсню¬ється удосконалення державного класифікатора відходів з метою на¬ближення структури та змісту кла¬сифікатора відходів до потреб практики та одночасно його гармо¬нізації з європейськими докумен¬тами відповідного рівня. Розробля¬ються основоположні державні стандарти у галузі поводження з відходами для нормативного за¬безпечення потреб управління в галузі поводження з відходами [1].
Отже, розуміючи постійну загрозу екологічному стану довкілля, необхідно уже тепер і негайно пере¬ходити на шлях так званого «альтернативного господарювання», яке передбачає:
- „екологізацію” промисловості й сільського гос¬подарства, щоб вони були нешкідливими для природ¬ного середовища і забезпечували споживача еколо¬гічно чистими продуктами;
- максимальну утилізацію відходів промисловос¬ті і господарської діяльності суспільства;
- підвищення рентабельності та безпеки господа¬рювання.
Робота Мінприроди містить такі взаємо¬пов'язані складові діяльності, як розроблення Екологічного кодексу України, створення національного екологічного фонду, систем еколо¬гічного моніторингу, аудиту і еколо¬гічного страхування, розв'язання проблем поводження з відходами, створення та впровадження нових технологій використання вторин¬них ресурсів та переробки відходів, розроблення та впровадження більш чистих технологій, покращення стану інформованості гро¬мадськості, сприяння її участі у процесі прийняття рішень з питань охорони довкілля тощо.

Література
1. Єрмаков В. Основні напрямки подолання екологічних загроз і проблем в Україні // Рідна природа.– 2004.– № 3–4.– С. 3–6.
2. Єсипенко А. С., Пашков А. П. Посилити увагу до екологічно небезпечних процесів в Україні // Безпека життєдіяльності.– 2004.– № 10.– С. 20–23.
3. Запольський А. К., Українець А. І. Екологізація харчових виробництв: Підручник.– К.: Вища шк., 2005.– 423с.
4. Заставний Ф. Екологічна депресивність регіонів України // Географія та основи економіки в шк.– 2005.– № 5.– С. 40–48.
5. Мусієнко М. М., Серебряков В. В., Брайон О. В. Екологія. Охорона природи: Словник-довідник.– К.: Знання, 2002.– 550 с.
6. Півняк С. С. Екологічна безпека України // Безпека життєдіяльності.– 2004.– № 6.–ю. С. 29–30.
7. X Великий Збір ОУН. Екологічні проблеми України // Визвольний шлях.– 2000.– № 12.– С. 25–30.

Раєвич Т. І. Організаційна структура ГУАМ

Організація за демократію і економічний розвиток – ГУАМ є міжнародною регіональною організацією, в якій приймає участь Україна. В інтересах нашої держави – стати надійною ланкою сучасної комунікаційної інфраструктури, що об’єднує Західну Європу, Кавказ та Центральну Азію. Заснування консультативного форуму ГУАМ у складі 4 країн (України, Азербайджану, Грузії, Молдови відбулося 10 жовтня 1997 року в Страсбурзі в ході Саміту Ради Європи, під час якого було схвалено Спільне Комюніке Глав держав України, Грузії, Азербайджану і Молдови. В цьому документі Президентами була підкреслена необхідність розвитку чотиристороннього співробітництва для зміцнення стабільності і безпеки в Європі, на основі принципів поваги суверенітету, територіальної цілісності, непорушності кордонів держав, демократії, верховенства закону і поваги прав людини. Страсбурзьке Комюніке формально закріпило поступове політичне зближення і практичне поглиблення співробітництва між країнами в багатьох галузях як на міжнародній арені, так і в двосторонніх відносинах [1].
24 квітня 1999 року в м. Вашингтон у рамках зустрічі на найвищому рівні Ради Євроатлантичного партнерства (РЄАП) відбулася зустріч Президентів держав-учасниць ГУАМ і Узбекистану. За підсумками зустрічі було ухвалено Вашингтонську Заяву. Формат форуму трансформовано в ГУУАМ. Проте, ця країна не поділяла більшості з його завдань і фактично ніколи не була органічною частиною Об'єднання, його політичної чи практичної діяльності. Членство Республіки Узбекистан у ГУАМ завжди було досить штучним, а І. Карімову було не по дорозі із такими лідерами як В. Ющенко та М. Саакашвілі й організацією, де євроінтеграція та прагнення до вступу в ЄС та НАТО стали головним об'єднуючим елементом. Вже за декілька тижнів після саміту у Кишиневі Узбекистан офіційно повідомив про свій вихід із організації, чим остаточно поклав край концепції ГУАМ як пострадянському ситуативному альянсу та підтвердив новий характер Об'єднання.
Організаційно-структурні зміни, що відбулися в ГУАМ у 2001-2006 роках, закріплені в міжнародно-правових документах, прийнятих у цей період в рамках Об'єднання: Конвенції держав-учасниць ГУУАМ про взаємне надання допомоги з консульських питань (7. 06. 2001 року); Положенні про Раду міністрів закордонних справ країн ГУУАМ; Угоді про створення зони вільної торгівлі між країнами-учасницями ГУУАМ; Тимчасовому положенні про Інформаційний офіс ГУУАМ в Києві; Рішенні Глав держав-учасниць ГУУАМ про статус спостерігачів у діяльності ГУУАМ; Угоді про співробітництво між Урядами держав-учасниць ГУУАМ у сфері боротьби з тероризмом, організованою злочинністю і іншими небезпечними видами злочинів та низці документів про співробітництво в окремих галузях. Вони покладені в основу Статуту, оприлюдненому на Київському саміті 23 травня 2006 р., метою якого було задекларувати перетворення об’єднання ГУАМ у міжнародну регіональну організацію – „Організація за демократію й розвиток – ГУАМ”. Він відбувся за участю Президентів Азербайджанської Республіки, Грузії, Республіки Молдова й України. Як гості в Саміті взяли участь Президенти Литви й Польщі (останній взяв участь у неофіційній зустрічі Глав держав 22 травня), віце-президент Болгарії, представники високого рівня Румунії, Казахстану, США, а також міжнародних організацій, зокрема ОБСЄ й ОЧЕС, і дипломатичних місій [3].
Зазначимо, що з часу створення організації до реєстрації її Статуту пройшло майже десять років. Це був період, який поетапно можна виділити наступним чином:
• Консультативний форум ГУАМ (був заснований 10 жовтня 1997 р. в рамках Саміту Ради Європи в м. Страсбург).
• Об’єднання ГУАМ, створене 7 червня 2001 р. при підписанні Ялтинської Хартії ГУУАМ на Саміті Глав держав.
• Організація за демократію і економічний розвиток – ГУАМ, заснована 23 травня 2006 р. на Київському Саміті ГУАМ, в ході якого Глави держав підписали Статут організації.
Статут складається з преамбули та чотирьох глав:
І. Мета й принципи співробітництва.
ІІ. Структура організації.
ІІІ. Загальні положення.
ІV. Заключні положення.
У ньому, зокрема, зазначено, що держави-учасники Об'єднання ГУАМ – Азербайджанська Республіка, Грузія, Республіка Молдова й Україна, керуючись загальновизнаними засадами й нормами міжнародного права, що ставляться до підтримки миру, безпеки, розвитку добросусідських і дружніх відносин між державами, зокрема положеннями Статуту Організації Об'єднаних Націй, Хельсинського Заключного Акту, Паризької Хартії для Нової Європи й Хартії Європейської безпеки Організації з безпеки й співробітництва в Європі,
підтверджуючи вірність цілям і принципам співробітництва, закладеним у Ялтинській Хартії ГУУАМ від 7 червня 2001 р. й інших основних документах, прийнятих у рамках Об'єднання,
з метою втілення в життя положень Кишинівської декларації „В ім'я демократії, стабільності й розвитку” від 22 квітня 2005 р.,
підтверджуючи прихильність демократичним нормам і цінностям, а також прагнення продовжувати рух по шляху європейської інтеграції,
виражаючи глибоку відданість у зв'язку з триваючими неврегульованими конфліктами й зростаючою загрозою безпеки, включаючи вихідні з конфліктних зон наслідки, особливо загрозу міжнародного тероризму, агресивного сепаратизму й екстремізму й пов'язаними з ними іншими небезпечними явищами,
відзначаючи зростаючу роль у загальноєвропейських процесах регіонального співробітництва на основі взаємоповаги суверенних прав держав, і підкреслюючи, що таке співробітництво сприяє розвитку демократії з метою зміцнення безпеки й стабільності, економічного розвитку, культурного й соціального процвітання,
виражаючи прагнення утверджувати демократичні цінності в усіх сферах їхньої діяльності й у житті суспільства, неухильно дотримуватися прав людини, зміцнювати дух довіри й толерантності, беззастережного пріоритету верховенства права, як у внутрішніх, так й у міжнародних справах,
ґрунтуючись на історично сформованих зв'язках їхніх народів,
прагнучи до подальшого поглиблення всебічного співробітництва,
вважаючи, що їхня взаємодія виходить на якісно новий рівень,
домовилися перетворити Об'єднання ГУАМ у міжнародну регіональну організацію – „Організація за демократію й розвиток – ГУАМ”, іменовану далі „ГУАМ” і прийняли із цією метою дійсний Статут [3].
Основними цілями організації, як вказано у Статуті, є:
• утвердження демократичних цінностей, забезпечення верховенства права й поваги прав людини;
• забезпечення стійкого розвитку;
• зміцнення міжнародної й регіональної безпеки й стабільності;
• поглиблення європейської інтеграції для створення загального простору безпеки, а також розширення економічного й гуманітарного співробітництва;
• розвиток соціально-економічного, транспортного, енергетичного, науково-технічного й гуманітарного потенціалу країн-членів ГУАМ;
• активізація політичної взаємодії й практичного співробітництва в сферах, що представляють взаємний інтерес [3]. Як бачимо, вони ґрунтуються на основних положеннях Ялтинської Хартії ГУУАМ.
Щоб досягти мети, вказаної у Статуті, члени організації розвивають взаємовигідне співробітництво, керуючись засадами поваги суверенітету й територіальної цілісності держав, недоторканності їхніх міжнародно-визнаних кордонів і невтручання в їх внутрішні справи й інші загальновизнані принципи й нормами міжнародного права.
У другій главі Статуту зазначено, що структура організації включає Раду та Секретаріат. Рада є основним органом організації, що проводить свою роботу на рівні Глав держав (саміт), міністрів закордонних справ, національних координаторів і постійних представників. Функції, повноваження й порядок роботи Ради визначаються Статутом і Правилами процедури ГУАМ. Функції й порядок роботи Секретаріату визначаються Статутом, Фінансовими становищами, Правилами процедури й Положенням про Секретаріат.
За рішенням РМЗС можуть створюватися робочі й допоміжні органи на постійній або тимчасовій основі, а також проводитися зустрічі представників відповідних міністерств або відомств країн-учасниць. Серед таких інституцій варто відзначити Раду Глав держав (РГД), яка, згідно статті 4 Статуту:
a) визначає пріоритети й виробляє основні напрямки діяльності ГУАМ;
б) вирішує принципові питання її внутрішнього устрою й функціонування, взаємодії з іншими державами й міжнародними організаціями;
в) ухвалює рішення щодо членства в ГУАМі й наданні статусу спостерігача або партнера;
г) розглядає найбільш актуальні міжнародні проблеми й приймає відповідні рішення й рекомендації.
Рада Глав держав проводить свої засідання, як правило, один раз у рік.
Починаючи з 1997 року, відбулися наступні зустрічі на рівні глав держав:
- глав держав ГУАМ 1997 р. у Страсбурзі;
- глав держав ГУУАМ 1999 р. у Вашингтоні;
- глав держав ГУУАМ 2000 р. в Нью-Йорку;
- саміт ГУУАМ 2001р. в Ялті;
- саміт ГУУАМ 2002 р. в Ялті;
- саміт ГУУАМ 2003 р. в Ялті;
- саміт ГУУАМ 2005 р. в Кишиневі;
- саміт ГУАМ 2006 р. в Києві [2].
На рівні Ради міністрів закордонних справ (РМЗС), зазначено у статті 5,
a) забезпечується виконання рішень і рекомендацій, прийнятих РГД;
б) проводяться консультації в галузі зовнішньої політики з питань, що представляють взаємний інтерес;
в) створюються й визначаються функції й порядок роботи робочих і допоміжних органів ГУАМ для виконання конкретних завдань;
г) розглядаються й ухвалюються рішення щодо поточних питань діяльності ГУАМ;
д) затверджується бюджет ГУАМ на наступний рік;
е) розглядається проект порядку денного РГД;
є) розглядаються й вирішуються інші питання, передбачені Статутом.
РМЗС проводить свої засідання, як правило, два рази в рік.
Рада національних координаторів (РНК), як вказано у статті 6, забезпечує взаємодію в рамках ГУАМу, підготовку засідань РГД і РМЗС. Національні координатори призначаються міністрами закордонних справ держав-членів ГУАМ. РНК проводить свої засідання, як правило, чотири рази в рік.
Рада постійних представників (РПП), як вказує стаття 7, на постійній основі проводить роботу із забезпечення діяльності ГУАМ, у тому числі:
а) розглядає хід виконання рішень вищих органів;
б) розглядає й погоджує проекти порядку денного засідань, рішень й інших документів, які будуть прийматися на засіданнях вищих органів;
в) бере участь у підготовці й проведенні засідань вищих органів;
г) приймає рішення в межах своїх повноважень із питань, пов'язаних з діяльністю ГУАМ. До складу РПП входять постійні представники країн-учасниць [3].
Організаційно-технічне забезпечення діяльності ГУАМ здійснює Секретаріат, який керується Статутом і рішеннями Ради. Він функціонує під керівництвом Генерального секретаря. Співробітники Секретаріату виконують свої функції в якості міжнародних посадових осіб. При виконанні своїх обов'язків Генеральний секретар і персонал Секретаріату представляють ГУАМ. Вони не можуть робити запити або приймати вказівок від якої-небудь країни або органа поза рамками ГУАМ, які можуть перешкодити виконанню їхньої міжнародної місії.
Секретаріат готує і представляє Раді щорічні звіти про свою діяльність, а також про діяльності ГУАМ для затвердження РМЗС. Стаття 8 Статуту підтверджує, що місцем знаходження Секретаріату ГУАМ є місто Київ.
У статті 9 основного документу зазначено, що ГУАМ є суб'єктом міжнародного права. Тому співробітництво ГУАМ на міжнародній арені успішно розвивається. Країни-учасниці активно співробітничають в рамках міжнародних організацій, передусім ООН та ОБСЄ, шляхом проведення регулярних консультацій та вироблення спільних позицій.
Головування в ГУАМі здійснюється однією зі Сторін, як правило, строком на один рік, за принципом ротації в порядку англійського алфавіту назв держав-членів. Головуюча країна забезпечує належну роботу ГУАМ відповідно до Статуту й рішень Ради, координує всі заходи, здійснювані в рамках ГУАМ, а також забезпечує виконання ухвалених рішень.
Матеріальну основу організації складає власний бюджет, що формується й виконується відповідно до Фінансових положень ГУАМ. Бюджет затверджується рішенням РМЗС. Витрати, пов'язані з організаційно-технічним забезпеченням заходів у рамках організації, покриваються приймаючою країною. Рішення в органах ГУАМ приймаються за участю всіх країн на основі консенсусу шляхом погодження без проведення голосування. Рішення набувають чинності з дати їхнього прийняття, якщо ними не передбачений інший порядок.
Вище зазначалося, що ГУАМ відкритий для вступу інших держав, які зобов'язуються дотримувати положень Статуту, а також Ялтинської Хартії ГУУАМ 2001 року і Кишинівської декларації Глав держав ГУАМ „В ім'я демократії, стабільності й розвитку” 2005 року. Бажаними учасниками ГУАМ є Польща, Туреччина та Румунія. В разі необхідності, рішення питання про прийом до ГУАМу нових членів приймається РГД ГУАМ консенсусом за поданням РМЗС на підставі офіційної заяви зацікавленої держави, що направляється Головуючій країні [3].
Членство в ГУАМі держави, що порушує положення діючого Статуту й систематично не виконує взяті зобов'язання за міжнародними договорами і документам, укладеними в рамках ГУАМ, може бути припинено рішенням РГД за поданням РМЗС, що приймається за принципом „консенсус мінус один голос”. Якщо ця держава продовжує порушувати свої зобов'язання, то РГД може ухвалити рішення щодо її виключенні з ГУАМ із дати, що визначає РГД. Членство в ГУАМі може бути відновлено рішенням РГД за поданням РМЗС.
Будь-яка держава має право вийти з ГУАМ, направивши Головуючій країні відповідне офіційне письмове повідомлення не пізніше, ніж за дванадцять місяців до дати виходу. Таким правом, як зазначалося вище, скористався Узбекистан.
Статут надає широке поле для міжнародної діяльності країн-учасниць. Так, стаття 14 вказує, що за згодою всіх сторін, ГУАМ може вступати в діалог і взаємодію з іншими державами й міжнародними організаціями. При цьому ГУАМ може встановлювати й розвивати партнерські відносини й надавати статус спостерігача зацікавленим державам і міжнародним організаціям, що виявляють інтерес до співробітництва з організацією й поділяють мету й принципи діючого Статуту. Порядок і процедури встановлення таких відносин і надання такого статусу визначаються рішеннями РГД [2].
Кожна сторона може призначати своїх постійних представників до ГУАМу відповідно до їхнього національного законодавства. Постійні представники мають статус дипломатичного персоналу, відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року. ГУАМ також користується на території всіх учасників привілеями й імунітетами, які необхідні для виконання функцій і досягнення цілей ГУАМ. Обсяг таких привілеїв та імунітетів визначається окремим міжнародним договором.
За взаємною згодою сторін офіційними й робочими мовами ГУАМ є англійська і російська. Депозитарієм Статуту ГУАМ є Україна.
Остання глава Статуту містить положення та рекомендації щодо сфер регламентації основного документу організації. Вказуючи зокрема, що він прийнятий на невизначений термін. Статут тимчасово почав застосовуватися з дати його підписання й набув чинності з дати одержання депозитарієм останнього письмового повідомлення про виконання сторонами всіх внутрішньодержавних процедур, необхідних для його вступу в дію. Про те, що в організаційних планах ГУАМ передбачалися перспективи розширення свідчить стаття 20. У ній вказано, що уможливлюється приєднання тих держав, щодо яких РГД ухвалила рішення щодо прийому до ГУАМу. Для держави, що приєднується, Статут набуває чинності з дати одержання депозитарієм офіційного письмового повідомлення про виконання державою, що приєднується, всіх внутрішньодержавних процедур, необхідних для його вступу в силу.
За взаємною згодою сторін до Статуту можуть вноситися зміни й доповнення, які оформляються окремими протоколами, що набувають чинності в установленому порядку. У випадку виникнення спорів у зв'язку із тлумаченням або застосуванням Статуту сторони вирішують їх шляхом консультацій і переговорів. Зазначимо, що аналізований Статут ГУАМ у відповідності зі статтею 102 Статуту Організації Об'єднаних Націй був зареєстрований у Секретаріаті Організації Об'єднаних Націй [4].
Аналіз Статуту підтверджує, що: в основі ГУАМ – регіонального об’єднання чотирьох держав: Грузії, України, Азербайджанської Республіки та Республіки Молдова, лежить політичне зближення й практичне співробітництво між країнами цієї групи, збіг їх позицій із ключових міжнародних проблем і процесів у пострадянському просторі.
Головними завданнями організації, згідно основного нормативного програмного документу, є демократія, економічний розвиток, безпека. Їхня реалізація покликана сприяти європейській інтеграції через впровадження демократичних цінностей, розробку механізмів взаємодії ГУАМ з ЄС, участь країн ГУАМ в міжнародних проектах, передусім у транспортній та енергетичній сферах, реалізацію Угоди про створення зони вільної торгівлі, а також подолання таких викликів та загроз сучасності як неврегульовані конфлікти, міжнародний тероризм, екстремізм та організована злочинність.
Основу організаційної структури ГУАМ складають: щорічні зустрічі Глав держав країн-учасниць – найвищий законодавчий орган; Рада міністрів закордонних справ країн-учасниць – виконавчий орган; Комітет національних координаторів – робочий орган; робочі групи – координатори співробітництва на галузевому рівні. В організації створено інститут країни-координатора галузевої робочої групи. Функції секретаріату покладені на Інформаційний офіс ГУАМ у м. Київ. Десятирічна історія організації – це час трансформації від політичної декларації до реально діючої міжнародної організації, яка тісно співпрацює з ООН та ОБСЄ. ГУАМ став першим інтеграційним проектом незалежної України, здатним підтвердити регіональне лідерство нашої держави. А перспективою для його зміцнення є активізація політичних зусиль щодо забезпечення формування інфраструктури нафтогазового ринку і здійснення транспортно-енергетичних проектів, що формують основу регіональної інтеграції.

Література

1. ГУАМ (Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії) // http://uk.wikipedia.org/wiki/ %D0%93%D0%A3%D0%90%D0%9C.
2. Организация за демократию и экономическое развитие – ГУАМ // http://www.guam. org.ua/about.phtml.
3. Устав организации за демократию и экономическое развитие – ГУАМ // www.mfa. gov.az/ az/guam/2006_CMFA_0522_statute %20rus.pdf.
4. Яковина М. Ратифікувати Статут ГУАМ надзвичайно вигідно для України // http://www.urpsobor.org.ua/materials/?i=245.

Моренчук А. А. Стан і основні перешкоди відносин Українита НАТО в сучасних умовах

Відносини між Україною і НАТО формувалися на складній і суперечливій основі й зазнали досить складної еволюції. Наша держава вступила на шлях розвитку своїх відносин з Альянсом від категоричного неприйняття до особливого партнерства. Зближення з НАТО було еволюційним, а не революційним. В основі цього зближення завжди лежало не бажання бути з кимось проти когось, а чітке усвідомлення того, що Україна повинна стати невід’ємним елементом європейської і світової архітектури безпеки, зоною стабільності на досить неспокійному пострадянському просторі. Результатом співробітництва України з Північноатлантичним альянсом стало її наближення до набуття членства в цій організації. Україна бачить перспективи і складнощі інтеграції в євроатлантичний простір безпеки та декларує готовність рухатися обраним курсом.
За оцінками української сторони і представників НАТО, рівень практичного співробітництва України з Альянсом у 2006 р., був вищим, порівняно з попереднім роком. Поглибилася співпраця в рамках спільних проектів із продовження воєнної реформи та реформи сектора безпеки, взаємодії з підтримання миру та безпеки. Активно продовжується Інтенсифікований діалог із питань набуття членства, виконуються завдання, визначені у короткострокових заходах співпраці та інших програмах співробітництва.
Закладаються підвалини для поглибленої і продуктивної взаємодії:
- розвиток парламентського співробітництва через участь делегацій Верховної Ради в сесіях Парламентської Асамблеї НАТО, діє міжпарламентська Рада Україна–НАТО;
- поглиблення військово-технічного співробітництва. Успішно реалізується проект Агентства НАТО з питань матеріально-технічного забезпечення (NAMSA) з утилізації надлишкових запасів стрілецької зброї, боєприпасів і переносних зенітних ракетних комплексів. Започаткований масштабний проект автоматизації апарату Міністерства оборони України на єдиній платформі SAP. Вдосконалюються структура та бойова підготовка Збройних сил, підвищується рівень їх сумісності із силами НАТО – у 2005 р. проведено 21 спільне навчання. До 2008 р. Збройні сили України мають завершити перехід до структури оперативного управління за стандартами НАТО, а у 2010 р. – на повністю контрактний принцип комплектування;
- співпраця в забезпеченні глобальної та регіональної безпеки. Україна бере участь в операціях НАТО – KFOR (Косово) й "Активні зусилля" (Середземне море). 5 жовтня 2006 р. Верховна Рада ратифікувала Меморандум про порозуміння між Кабінетом Міністрів України та Верховним Головнокомандувачем Об'єднаних збройних сил НАТО стосовно використання стратегічної транспортної авіації України в операціях і навчаннях НАТО;
- поширення співробітництва з НАТО на інші структури безпеки: Міністерство внутрішніх справ. Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Службу безпеки, Державну прикордонну службу тощо:
- контакти З Альянсом в інформаційній сфері. За допомогою НАТО в містах України відкриваються інформаційно-консультативні пункти з питань перепідготовки військовослужбовців. 5 жовтня 2006 р. під час третього раунду консультацій Україна–НАТО підписаний Лист про наміри щодо започаткування Мережі партнерства Україна–НАТО стосовно підвищення обізнаності громадян України про Альянс;
- виконання заходів Цільового плану Україна-НАТО на 2006 р. Згідно з аналізом Національного центру євроатлантичної інтеграції України, з 409 заходів Цільового плану виконано повністю – 297 (72,6 %), частково – 82 (20 %), не виконано – 24 (5,9 %), решта заходів або скасовані, або перенесені на 2007 р. [1].
Водночас у стратегічному плані відносини з НАТО є не визначеними. 13 грудня 2006 р., під час візиту до Естонії, Президент В. Ющенко вкотре зазначив, що "членство України в ЄС і НАТО стане гарантією суверенітету та безпеки, а також демократичного розвитку держави". Прем'єр-міністр, загалом підтримуючи розвиток відносин із НАТО, наголошує на неготовності України до вступу в Альянс. Таку позицію В. Янукович вкотре озвучив 27 березня 2007 р., під час зустрічі з Президентом Європейської комісії Ж. Баррозу. Отже, розбіжності в позиціях стосовно темпів і реальних перспектив інтеграції до НАТО зберігаються – саме вони завадили Україні у 2006 р. приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО. Водночас позитивним моментом можна вважати те, що Президент і Прем'єр-міністр підписали запрошення Північноатлантичній раді відвідати Київ у рамах святкування десятиріччя Хартії про особливе партнерство Україна–НАТО.
Звичайно, залишається багато питань, вирішення яких є умовою гармонійної інтеграції України до євроатлантичного простору безпеки: політична реформа, вдосконалення судової системи, закріплення економічних свобод і демократичних надбань тощо. Але саме для прискорення процесів планомірного розв'язання проблем у цих сферах Україна мала намір долучитися до Плану дій з набуття членства в НАТО (ПДЧ). Керівництво України наголошувало на тому, що очікує на зрозумілий сигнал від НАТО стосовно переходу до цього завершального етапу. Насправді, таких сигналів було достатньо:
- перехід НАТО до Інтенсифікованого діалогу з Україною з питань набуття членства та відповідних реформ (21 квітня 2005 р., Вільнюс);
- спільна заява за підсумками засідання Комісії "Україна–НАТО" (грудень 2005 р.) на рівні міністрів закордон¬них справ, у якій уперше йшлося не лише про "відкриті двері" НАТО, а й про конкретні перспективи залучення України до ПДЧ;
- обіцянка Генерального секретаря НАТО Я. Схеффера за результатами зустрічі міністрів закордонних справ держав-членів НАТО (27 квітня 2006 р.) стосовно того, що країни, які прагнуть членства в Альянсі, у т. ч. Укра¬їна, отримають у листопаді 2006 р., під час саміту НАТО в Ризі, певного роду сигнал про підтримку їх зусиль.
У відповідь на це НАТО, у свою чергу, отримав від України кілька сигналів, які, якщо й не змінили його ставлення до євроатлантичних перспектив України, то перетворили це ставлення на більш прохолодне.
Антинатовські акції травня-липня 2006 р. у Феодосії – точніше реакція української влади на них – стали першим сигналом, що мав викликати настороженість НАТО. Цим подіям передувала відмова Верховної Ради України в лютому 2006 р. ухвалити закон про допуск іноземних військ на територію України для спільних навчань. Із боку Президента України адекватних заходів з норма¬лізації ситуації вжито не було. Навіть після розгортання наприкінці травня 2006 р. протестних акцій у Криму, 2 червня Рада національної безпеки і оборони України схвалила рішення продовжувати підготовку до прове¬дення в Україні військових навчань "Сі Бріз–2006" та "Тугий вузол–2006". Це рішення було закріплене Указом Президента України № 477 від 3 червня 2006 р. Але, зрештою, навчання були перенесені, а іміджу України – завдана відчутна шкода [2, 3].
Другий сигнал пролунав 14 вересня у Брюсселі, де під час зустрічі з Генеральним секретарем НАТО Я. Схеффером Прем'єр-міністр України В. Янукович озвучив дещо нове бачення євроатлантичних перспек¬тив України: "інтеграції до євроатлантичного простору безпеки – так, але не такими швидкими темпами". При¬чому підставою зміни поглядів України на процес євроатлантичної інтеграції була названа низька підтримка населенням вступу України до НАТО, а головною умовою остаточного рішення про вступ до Альянсу – результат референдуму.
Третім знаковим сигналом виявилося схвалення Верховною Радою України 19 вересня 2006 р. постанови про підтримку позиції Прем'єр-міністра України на засіданні Комісії "Україна–НАТО". Ця Постанова стала свідчен¬ням зростання конфліктності у трикутнику Президент-Парламент-Уряд у сфері зовнішньої політики, зокрема стосовно євроатлантичного курсу.
Ці сигнали є відбиттям наступних змін, що відбулися в українському політикумі та суспільстві під час президентських і парламентських виборів 2004–2006 рр.
До влади в Україні демократичним шляхом прийшли політичні сили, які не налаштовані збері¬гати високі темпи наближення України до НАТО. Вони декларують підтримку чинного євроатлантичного курсу і навіть забезпечили на законодавчому рівні набуття чинності Указу Президента України про допуск іноземних військ на територію України для спільних навчань у 2006 р., вирішивши таким чином питання, яке нещодавно було причиною масових протестів.
Але, з огляду на те, що в програмах двох партій зі складу парламентської Антикризової коаліції (Партії регіонів і Комуністичної партії України) визначені курси, альтернативні вступу до НАТО, а в програмах двох партій (Партії регіонів і Соціалістичної партії України) зазначена обов'язковість референдуму з цього питання, – внутрішні перспективи євроатлантичного курсу вигля¬дають неоднозначно. Ідея референдуму з питань НАТО закріплена в Угоді від 7 липня 2006 р. про створення парламентської Антикризової коаліції. В угоді зазначено, що "рішення про вступ до НАТО ухвалюється виключно за правовими наслідками всеукраїнського референдуму".
З іншого боку, опозиційним силам досі не вдалося сформувати потужну коаліцію, діяльність якої була б спрямована, зокрема, на відстоювання чинного зовнішньополітичного курсу. Блоки партій, що залишилися поза коаліцією провладних сил (Народний союз "Наша Україна", Блок Юлії Тимошенко), поки що не виказують намірів активно заважати діям противни¬ків вступу України до Північноатлантичного альянсу.
Протистояння 2006 р. з питань НАТО не було першим – "помаранчева" команда проігнорувала досвід його використання Партією регіонів та Соціал-демократичною партією України (об'єднаною) під час президентської передвиборчої кампанії 2004 р., коли вперше з'явилась ідея референдуму з питання вступу України до НАТО. Сьогодні втілення цієї ідеї реалізується через подання до Центральної вибо¬рчої комісії блоком "Не так!" понад 4,6 млн підписів громадян за проведення референдуму з питань вступу України до НАТО або Єдиного економічного простору. Хоча зараз цей процес загальмований на рівні судових рішень із приводу порушення правил збирання та фальсифікацій підписів, можливість його подовження існує [2, 3–4].
До головних причин, що заважали і продовжують заважати ефективній реалізації євроатлантичного курсу України, належать:
- відсутність національного консенсусу, консолідації політичних сил і суспільства;
- брак політичної волі та стратегічного менеджме¬нту на рівні державного керівництва;
- вплив "російського чинника".
Відсутність національного консенсусу, консолідації політичних сил і суспільства виявилася серед найголовніших причин поляризації політичної еліти та, що найгірше, населення. На думку понад 40 % експертів, чинник політич¬ного розшарування суспільства посідає одну з головних позицій серед перешкод ефективності курсу із забезпе¬чення національної безпеки України.
Найбільшого негативного ефекту політична поля¬ризація набуває у відносинах політичних сил на вищих щаблях державного управління, а саме – через розбіжності позицій на рівні Президент – Парламент – Уряд. Таку думку поділяють понад 70 % опитаних експертів. Конфліктність на рівні перших осіб держави гальмує створення ефективних механізмів розробки, ухвалення та реалізації зовнішньополітичних рішень. Можна кон¬статувати, що зараз в Україні загострилися проблеми інституційно-правового забезпечення зовнішньополітичної діяльності влади, зокрема у сфері євроатлантичної інтеграції. По суті, блокується процес вироблення єдиної чіткої стратегії державної політики європейської та євроатлантичної інтеграції України.
Брак політичної волі і стратегічного менеджме¬нту проявився у нерішучій та непереконливій позиції Президента України під час формування коаліційного Уряду, підписання Універсалу національної єдності та формування в Парламенті Антикризової коаліції у складі партійних фракції – противників вступу України до НАТО ряд екс¬пертів, у т. ч. російських, сприйняли як припинення євро¬атлантичного курсу України.
Однією з причин такого стану справ є переважання в діяльності державного керівництва та органів державної влади тактики "невеликих кроків" за відсутності стра¬тегічного бачення перспектив розвитку, яке має бути запорукою оцінки правильності й ефективності окре¬мих заходів. За цих умов практично неможливо об'єкти¬вно, з цифрами оцінити, наприклад, переваги та недо¬ліки для вітчизняної оборонної промисловості вступу до НАТО, наслідки на перспективу для євроатлантич¬ного курсу зокрема та зовнішньополітичних пріоритетів України взагалі останніх домовленостей із Росією.
У свою чергу, відсутність якісної державної страте¬гії заважає реалізувати такі принципи державної полі¬тики, як її стабільність, спадкоємність влади, консолі¬дація сил навколо стратегічних цілей. Майже половина опитаних експертів вважають, що причиною низької ефективності реалізації курсу забезпечення національ¬ної безпеки є саме нездатність лідерів держави визна¬чати та втілювати на практиці стратегічні пріоритети.
У період президентсь¬ких і парламентських виборів 2004–2006 рр. спостерігалося підвищення активності та посилення позицій проросійських сил в Україні, вплив "російського чинника". Це сприяє реалізації намагань Росії через економічні важелі утримати Україну у сфері свого впливу та зміцнити свої позиції в діалозі із Заходом.
Залежність державної політики в Україні від "російсь¬кого чинника" зазначили 44 % опитаних експертів. Окремі як українські, так і російські експерти, збігаються в неофі¬ційних оцінках загальної ціни для України "газових домо¬вленостей" Уряду В. Януковича з Росією: відмова від вступу до НАТО; "синхронізація" (уповільнення) темпів наближення України до СОТ; залишення в Криму Чорно¬морського Флоту; "зелене світло" для придбання російсь¬ким капіталом привабливих економічних об'єктів в Україні, зокрема її газотранспортної системи тощо.
Поєднання впливу всіх згаданих чинників – разом із зазначеним раніше надмірним захоплення політиків боротьбою за владу, розв'язанням внутрішньо- та міжпартійних проблем – відбиваються на якості й резуль¬тативності державної політики практично в усіх сферах, а через це – на зниженні громадської активності, довіри громадян до влади, появі байдужості населення до її іні¬ціатив. Така ситуація є дуже загрозливою, оскільки не виключає імовірності спрямування державної політики (зокрема в зовнішньополітичній сфері) не на користь національним інтересам України.
Одним із факторів, що негативно впливає на зовнішню політику України і, відповідно, на її євроатлантичний курс, є структурна криза її зовнішньополітичного апарату. Суперечливі процеси трансформації державної влади, що відбувалися протягом останнього часу, боротьба за владні повноваження, домінування корпоративних інтересів на шкоду загальнонаціональним дестабілізували ситуацію в державі та негативно позначилися на ефективності її зовнішньополітичного курсу. Результати цього дають підстави стверджувати: зовнішня політика України містить ряд гострих проблем, що набувають хронічного характеру і свідчать про накопичення кризових тенденцій.
Тривале протистояння всередині влади спричинило розбалансування і зниження ефективності механізму розробки, прийняття та реалізації зовнішньополітичних рішень. У державі де-факто діяли кілька конкуруючих центрів здійснення зовнішньої політики. Стала реальною загроза ревізії зовнішньополітичного курсу на ключових напрямах.
Не була сформована цілісна, ефективна і збалансована система інституційно-правових механізмів реалізації зовнішньої політики. Не розроблена стратегія дій влади на ключових напрямах. Спостерігається хронічний дефіцит кадрового, ресурсного забезпечення реалізації зовнішньополітичного курсу. Зовнішня політика не підкріплювалася ефективними діями всередині країни.
Не вдалося досягти прориву на головних зовнішньополітичних напрямах. Попри активізацію контактів з НАТО, перспективи приєднання до Альянсу є об'єктом гострої внутрішньополітичної боротьби. Деклараціями залишилися наміри набуття Україною регіонального лідерства.
Влада не спромоглася забезпечити прозорість, відкритість і підконтрольність суспільству процесів формування та реалізації зовнішньої політики. Українська політика на світовій арені не позбавлена кулуарності, часто здійснювалася в "ручному режимі", залежить від кон'юнктурних інтересів окремих груп державно-політичної еліти. В результаті, не сформована стабільна суспільна підтримка зовнішньополітичного курсу [3, 64].
Триває інституційно-правова, структурно-кадрова реорганізація органів державної влади, причетних до реалізації зовнішньої політики. Ці заходи в умовах постійного конфлікту між інститутами влади та перерозподілу їх функцій мали переважно локальні, часом суперечливі, а в ряді випадків – негативні результати.
Державна система реалізації зовнішньої політики була дестабілізована, посилилася нескоординованість дій на зовнішньополітичній арені. Не вдалося сформувати законодавчо внормований, оптимальний у структурному та кадровому аспектах механізм державного управління для ефективної реалізації зовнішньополітичного курсу.
Реорганізація державних органів (Секретаріат Президента, РНБО, Уряд) мала перманентний характер і не набула завершеного вигляду. В жовтні 2006 р. і березні 2007 р. відбулися чергові трансформації Секретаріату Президента, зокрема – збільшене число заступників глави Секретаріату (з шести до семи). Попри позитивні аспекти (прихід нових професійних кадрів, підвищення оперативності тощо), ці реформи були зорієнтовані скоріше на посилення позицій Президента у протистоянні з коаліційною більшістю в Парламенті, створення своєрідного "міні-уряду", а не на більш ефективне забезпечення зовнішньополітичної діяльності глави держави.
РНБО та її апарат також перебували у стані постійної трансформації. Наприкінці березня – на початку квітня 2007 р. відбулися чергові зміни у складі РНБО, зумовлені внутрішньополітичною кон'юнктурою (зі складу РНБО виведені А. Кінах та О. Мороз). Остаточно не вдалося подолати брак ефективності та злагодженості дій відповідних профільних підрозділів. Через протистояння між гілками влади нівелюється роль самої РНБО як інструменту координації дій у сфері національної безпеки, знижується рівень виконання рішень.
Унаслідок реорганізації Кабінету Міністрів, його зовнішньополітична діяльність повністю зосереджена в руках Прем'єр-міністра та першого віце-прем'єра. Ліквідовані координаційні функції МЗС, визначені Законом "Про дипломатичну службу" та указами Президента. Прикладом тривалої боротьби за контроль над зовнішньою політикою стала гостра конфліктна ситуація довкола міністра закордонних справ. По суті, з грудня 2006 р. по березень 2007 р., унаслідок протистояння Президента та Антикризової коаліції, керівництво зовнішньополітичного відомства не виконувало повноцінно свої функції, робота МЗС була значною мірою паралізована – призупинене фінансування посольств, заблоковані рахунки МЗС, відкладено ряд візитів.
Спостерігався брак цілеспрямованого, ефективного і прозорого кадрового зміцнення владних структур, причетних до реалізації зовнішньополітичного курсу. В системі державних органів так і не подоланий гострий дефіцит юристів, експертів з інформаційної політики, спеціалістів з питань європейського права та економіки, безпеки, фахівців із питань взаємовідносин з НАТО та ін. Недостатнім є рівень виконання Державної програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004–2007 рр. Не сприяв зміцненню кадрового потенціалу української дипломатії конфлікт між Президентом і Урядом з питань призначення глав дипломатичних місій України за кордоном [3, 65].
Ряд кадрових рішень мали кон'юнктурний, непрозорий, суперечливий характер, вони часто здійснювалися у вигляді адміністративного рекрутування кадрів до конкуруючих таборів. Загалом є підстави говорити про те, що в країні тривала кадрова боротьба, часто мотивом призначення на ключові посади був не рівень професійної підготовки, а скоріше – лояльність до тієї чи іншої політичної сили. В зовнішньополітичній сфері це може призвести до критичних наслідків.
Кадрову політику влади можна оцінити як неузгоджену та низько-ефективну. Часто вона має кулуарний, кон'юнктурний характер, залишається значною мірою непідконтрольною і незрозумілою суспільству. Зміни в структурах влади свідчать про обмеженість кадрових ресурсів, брак високопрофесійних державних управлінців.
Проблема вдосконалення законодавчого забезпечення зовнішньої політики України є сьогодні фактично "законсервованою". Досі продовжує діяти застарілий документ "Основні напрями зовнішньої політики України", затверджений Постановою Верховної Ради в липні 1993 р. Президентська команда втратила шанс для повномасштабного законодавчого закріплення нового зовнішньополітичного курсу.
Натомість на розгляд Парламенту були внесені ряд законопроектів, які декларують принципово різні зовнішньополітичні пріоритети. Окремі ініціативи з ухвалення нового закону були спрямовані не на покращення ситуації, а фактично –на зміну стратегічного курсу України. Зокрема, представники Антикризової коаліції протягом 2006 р. внесли на розгляд Верховної Ради ряд законопроектів про нейтральний, позаблоковий статус України, що суперечить закріпленому в Законі "Про основи національної безпеки України" курсу на її інтеграцію до НАТО.
Прем'єр-міністр неодноразово наголошував на необхідності перегляду чинного документа. Ще в жовтні 2006 р. Координаційна рада коаліційної більшості та Кабінету Міністрів розглянула спільний проект закону "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України". З огляду на позиції політичних сил, причетних до розробки цього документа, можна говорити про спроби ревізії нинішнього зовнішньополітичного курсу України.
Зазначений законопроект не був унесений на розгляд Парламенту. Очевидно, однією з причин цього є те, що Уряд і коаліція готували умови для його гарантованого ухвалення Верховною Радою та подолання ймовірного президентського вето. У цьому контексті "пробною кулею" можна вважати законопроект "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики", розроблений представниками Партії регіонів, КПУ та СПУ Документ дає змогу скласти уявлення про позиції коаліції з найбільш спірних питань, зокрема, ним передбачається ''збереження позаблокового статусу" та позбавлення чинності Закону "Про основи національної безпеки України".
Квітневий розпуск Парламенту лише "консервує", а не вирішує проблему законодавчого визначення засад зовнішньої політики. Головне – не створені умови для досягнення консенсусу між основними політичними силами з ключових зовнішньополітичних питань.
Аналіз ситуації у сфері зовнішньої політики дає підстави стверджувати, що існує явний дефіцит стратегічного бачення владою розвитку співробітництва на ключових напрямах – зокрема, в євроатлантичній інтеграції.
Про це свідчить таке:.
1) окремі зовнішньополітичні домовленості на рівні Президент-Парламент-Уряд, зафіксовані в Універсалі національної єдності, є результатом тимчасового політичного компромісу, мають декларативний характер і не є зобов'язуючими для сторін. За оцінками Президента, "жодна з позицій Універсалу національної єдності –не виконана". (Зокрема, це стосується вступу у 2006 р. до СОТ і започаткування переговорів з ЄС про створення зони вільної торгівлі). Після підписання Президентом 2 квітня 2007 р. Указу "Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України", Універсал повністю втратив сенс як політична домовленість;
2) за вісім місяців роботи Уряд не оприлюднив і не вніс на розгляд Парламенту програми своєї діяльності – отже, не були нормативно визначені й напрями його діяльності в зовнішньополітичній сфері.
3) нескоординовані, часом суперечливі дії влади свідчать по брак державної стратегії на напрямі співробітництва з Північноатлантичним альянсом. Не вдалося досягти загальнонаціонального консенсусу з питання євроатлантичної інтеграції. Серед державно-політичної еліти посилюється протистояння навколо перспектив співробітництва з НАТО.
Таким чином, діяльність влади в напрямі реорганізації структур, причетних до реалізації зовнішньої політики, можна оцінити як малорезультативну. Реорганізація мала переважно суперечливий, непослідовний характер, зумовлювалася політичною доцільністю, здійснювалася під впливом ескалації внутрішньополітичного протистояння.
В умовах зміни повноважень гілок та інститутів влади, відсутності збалансованої системи "стримувань і противаг" між Президентом, Парламентом та Урядом, законодавчо не внормована чітка система функцій і механізмів здійснення зовнішньої політики, не закріплені на законодавчому рівні визначені Президентом пріоритети зовнішньополітичного курсу держави. Існує загроза, що тривалий час зберігатиметься практика здійснення зовнішньої політики в "ручному режимі". Така ситуація об'єктивно не відповідає національним інтересам країни.
Дії влади на ключових зовнішньополітичних напрямах можна вважати неефективними. Брак чіткої і зрозумілої стратегії, з одного боку, послаблює позиції країни в діалозі з іноземними партнерами, з іншого – утаємничує зміст дій державних структур на світовій арені, ускладнює отримання об'єктивної інформації, здійснення ефективного громадського контролю над діяльністю влади у сфері зовнішньої політики.

Література

1. Інформаційний матеріал про підсумки діяльності Міністерства закордонних справ у 2006 р. та актуальні питання у сфері зовнішньої політики України / Міністерство закордонних справ // http://www.mfa.gov.ua/mfa/ua/2201.htm.
2. Сунгуровський М. Україна–НАТО: результати очікувань // Нац. безпека та оборона.– 2006.– № 9 (81).– С. 2–8.
3. Зовнішня політика та політика безпеки // Нац. безпека та оборона.– 2007.– № 3.– С. 64–69.

Мерза Н. З. Перспективи створення трансатлантичної зони вільної торгівлі (Європейський Союз і США)

Globalisation can create more wealth for everybody, but it can also be disruptive and needs to be harnessed by international rules. When business goes global, the rules for fair play must also be set globally.
As the world’s leading trade powers, the EU and the USA have a strong interest in creating conditions in which trade can prosper.
Both partners share common interests in developing coherent strategies in order to promote peace and stability, to create conditions for harmonious economic development in the wider world and to promote the stability of the international trade, financial and monetary systems, as well as the economic integration of countries in transition and developing countries.
The EU and the US are linked by a similar set of values. They have a common belief in democratic government, human rights and market economics, and they are bound by close security ties. Both sides share a common concern in handling effectively a wide variety of political and security issues across the globe.
The EU and the US both account for around one fifth of each other’s bilateral trade. In 2005, exports of EU goods to the US amounted to EUR 251 billion (23,7 % of total EU exports), while imports from the US amounted to EUR 163 billion (13,9 % of total EU imports). In services, EU imports from the US were EUR 108,53 billion (35,45 % of world flows) and EU exports to the US amounted to EUR 114,89 (35,08 % of world flows) [5; 9].
To assess and develop transatlantic cooperation, the European Union and the United States hold regular presidential summits.
Decisive step forward in the relations between the two partners was taken at the EU-US summit in Madrid, in December 1995, when the European Union and the United States adopted the New Transatlantic Agenda (NTA) [6]. Both sides pledged to work together to promote peace, democracy and stability, foster economic growth and liberalisation worldwide, meet global challenges such as terrorism and environmental degradation, and to build stronger non-governmental links between the people of Europe and the United States. Thus, the new transatlantic agenda launched an era of unprecedented cooperation on a wide range of political and economic issues.
Cooperation between the executive branches of the EU and the US is reinforced by regular dialogue between the legislatures. The importance of meetings between representatives of the US Congress and of the European Parliament has been increased as the latter has developed a much stronger role in decision-making in the EU, from its beginnings as a largely consultative assembly to its current status as the directly-elected voice of EU citizens. Their joint transatlantic legislators’ dialogue (TLD) is one of the clearest signs of the great importance that EU and US elected representatives give to transatlantic relations.
NTA provided a new framework for a partnership of global significance, designed to lend a new quality to the transatlantic relationship, moving it from one of consultation to one of joint action in four major fields:
– promoting peace and stability, democracy and development around the world;
– responding to global challenges;
– contributing to the expansion of world trade and closer economic relations;
– building bridges across the Atlantic [8].
Since the NTA was adopted, the EU and US have made good progress in implementing the actions which were agreed. In many cases this has direct, beneficial implications for the citizens and business across the Atlantic.
The EU and USA have reduced barriers to trade, benefiting businesses and consumers on both sides. Within this framework, a new initiative to reinforce the transatlantic economic partnership was launched at the EU–US summit on 18 May 1998 in London under the TEP, negotiations began in November 1998 on several bilateral agreements, complemented by a wide range of bilateral cooperative actions and a regular dialogue on multilateral trade policy issues. The EU–USA have concluded agreements to remove technical barriers to trade by mutual recognition of conformity assessment, and to work together on customs procedures [7, 12–15].
The creation of an Open Atlantic Prosperity Area is a very important to remove all economic, trade and financial barriers between the United States and the EU, and advance the cause of free trade. It must be based on a new-generation agreement, i. e. a WTO-plus agreement open to the rest of the world, an advance on the concept of a free-trade area, and one which promotes progress towards removing the barriers that are most damaging to trade. The creation interregional free trade zone between the two world trade leaders would result in gains of up to 3,5 % in per capita income for the EU.
However, does this mean that the economies of the European Union and the United States are entirely liberalized? There are still many barriers that prevent the two blocs from making the most of the advantages of free trade. These barriers no longer take the form of tariffs or quotas. Rather, they permeate the entire economic system [3].
Despite appearances, in fact trade disputes between the United States and the EU affect barely 2 % of all trade. The North Atlantic is the most prosperous area on Earth, the main engine of the world economy. Trade links are much more far-reaching and dynamic than is commonly believed. The figures are categorical in this respect:
1. Considered together, the EU and the United States accounted for 42 % of world GDP in the year 2005.
2. The EU and USA were the source of 62 % of direct investment throughout the world (flows); and 79 % of accumulated assets abroad (stocks) in the year 2005.
3. The EU and U.S. between them negotiate 79 % of all securities transactions, and are the source of 70 % of global mergers and acquisitions.
With regard to mutual trading links, exports of goods and services from the EU to the United States in the year 2005 accounted for one quarter of all European exports; in the opposite direction, the EU received one third of all American exports. In spite of the considerable press attention they generate, trade disputes between the two Atlantic partners are in reality somewhat marginal, affecting barely 2 % of the total volume of operations.
An analysis of the Transatlantic economy reveals an extremely interesting fact: the core of Transatlantic economic relations does not reside in traditional trade, which accounts for no more than 20–25 % of the total. In fact, the heart of the Transatlantic economy lies in mutual direct investment. This is a distinctive feature of the far-reaching integration that has been achieved by both economies. It has created a relationship that goes well beyond traditional trade relations and is manifested in the disappearance of the traditional distinction between foreign borders and domestic borders, since foreign companies are physically present in the domestic market.
To create an Open Atlantic Prosperity Area is a way of completely liberalizing economic relations between the United States and the European Union, and serving as a prelude to the greater integration of world trade. Efforts to liberalize trade no longer focus on reducing tariffs or eliminating quotas, except in the case of agriculture. It is unquantifiable non-tariff barriers that are impeding free trade. The average tariff within the Transatlantic economy is low, at less than 5 %. Quotas are not that significant either.
A Transatlantic free trade area is not desirable for a number of reasons: it could divert the demand for products and services towards more expensive producers nestling behind a series of new tariff barriers; it would multiply accusations against the ‘Atlantic fortress’ as a rich man’s club; the Doha Round would be condemned to failure; and, in all probability, this would mark the end of the WTO as well. Let us restate our position: we are not proposing a free trade area, but a new-generation agreement, a ‘WTO-Plus’ agreement based on eliminating those barriers that the WTO agreements are incapable of removing and that are damaging to Transatlantic trade [2, 192–195].
This agreement would keep the door open to any one who wished to join in the future. The consequences of a possible failure or dissolution of the Doha Round would be lessened, and the goals of the WTO could be achieved from the top down, instead of seeking to achieve a difficult agreement based on maximum commitment from all 149 members of the organization. This is a multilateral proposal.
The transatlantic agreement is to remove existing barriers that take the form of alleged consumer or environmental protection and ‘anti-dumping’ measures. Differing technical standards, competition policies, golden shares, safeguard measures for threatened industries, intervention measures designed to create ‘national leaders’ and national favouritism in the adjudication of public contracts should no longer impede economic relations between the United States and the EU.
Both the United States and the EU award export and production subsides, and sustain prices by means of tariffs. Export subsidies are one of the main obstacles being discussed at the Doha Round negotiations. By subsidizing exports, the EU competes unfairly with farmers in more productive countries, such as those of the Cairns Group or the poor farmers of Africa and Latin America. The United States is another sinner in this respect.
A good step forward would be for the new Open Atlantic Prosperity Area (OAPA) to eliminate any trade safeguard clauses and antidumping measures, which are quite unjustifiable between developed economies.
If goods or services fulfil the rules of the country of origin, they should be accepted throughout the entire Area. The open nature of the OAPA would mean that a Brazilian vehicle could be sold throughout the Area without any modifications, as long as Brazil were able to demonstrate fulfilment of a number of local requirements equivalent to those agreed in the EU and the United States. The same would apply to professional services. Horizontal non-tariff barriers also abound within the Transatlantic economy. With the excuse of protecting the public, numerous rules have been implemented dealing with financial regulations, corporate governance etc., and in the process setting up barriers to free international trade. Conflicts of jurisdiction and corrective measures against competition are unjustifiable in the Atlantic world. The ‘country of origin’ rule is particularly important in this respect. In spite of the fact that the US system is based on legislation and the courts, and the European system on commissions and administrative measures, it should be possible to avoid conflicts when it comes to approving mergers and acquisitions. Working groups have been set up to standardize regulations and decisions. However, there is such a difference between the way the two systems work that the best solution would be to recognize the rules of the country of origin.
Both the EU and the United States have created a range of different trade regimes for countries with serious development problems. The Europeans have opened their market to a fair extent to some 69 countries in Africa, the Caribbean and the Pacific (ACP States), brought together under the Lome and Cotonou Conventions [1, 110–112]. The Americans have also signed a large number of regional agreements, some of which are preferential trade arrangements, and have recently signed free trade agreements such as CAFTA (USA-Central America Free Trade Agreement). The OAPA must encompass all preferential trade regimes in favour of poorer countries within a single programme, enabling the current beneficiaries to widen their options by gaining preferential access to the market of the other Atlantic partner. Aid and soft loans would also be brought under a joint agreement.
Implementation of the OAPA, which requires urgent and determined political impetus at the highest level, would bring extraordinary benefits for all, even the poorest countries.
The transatlantic economic relationship has grown strongly over recent years, to the significant benefit of both economies. The EU and the US are each other’s main trading partners (taking goods and services together) and account for the largest bilateral trade relationship in the world. The transatlantic relationship defines the shape of the global economy as a whole as either the EU or the US is also the largest trade and investment partner for almost all other countries. The huge amount of bilateral trade and investment illustrates the high degree of interdependence of the two economies. Close to a quarter of all US–EU trade consists of transactions within firms based on their investments on either side of the Atlantic.

Література
1. Шнирков О. І. Торговельна політика Європейського Союзу: Монографія.– К.: Вид.-полігр. центр “Київ. ун-т”, 2005.– 152 с.
2. Шнырков О. И. Закономерности формирования зон свободной торговли в мировой экономике // Актуальні проблеми міжнар. відносин.– 2003.– Вип. 42 (Ч. І).– С. 192–195.
3. Cabrillo F. Economic affairs. New approaches to free trade: in favour of an open atlantic prosperity area.– FAES, the Foundation for Social Studies and Analysis.– 2006. – № 30 (31.05).– 8 р.
4. EU–USA // http://europa.eu.int/comm/trade/issues/bilateral/regions.
5. International trade statistics 2005 // http://www.wto.org/english/res_e/statis_e/its2005_e/ its05_toc_e.htm.
6. NTA // http://www.europa.eu.int/comm/external_relations/us/new_transatlantic_agenda/ index.htm.
7. The European Union and the United States. Global partners, global responsibilities.– European Comission, 2004.– 34 p.
8. Quinlan J. Drifting apart or growing together? The primacy of transatlantic economy.– Washington: DC; Center for Transatlantic Relations, 2003.– 189 p.
9. WTO Annual Report // http://www.wto.org/english/annual_report_e.htm.

Коваль Г. І. Науково-технічна політика ЄС

Могутній центр технологічного розвитку, що суперничає зі США і Японією, сформувався в Європі на основі ЄС. В міру його розвитку науково-технічні аспекти його стратегії змінювалися неодноразово.
У період 60-х і 70-х рр. головним було заохочення фундаментальних досліджень і стимулювання наукової кооперації. Завдання здійснювалися на практиці шляхом створення міжнародних науково-дослідних інститутів (Спільний науково-дослідний центр, Європейська лабораторія молекулярної біології та ін.), науково-координаційної програми (з 1971 р.), а також створення організаційно-інституціональної структури (Комітет з науково-технічних досліджень – орган взаємодії між національним і інтеграційним рівнем і Європейський комітет з наукових досліджень і розвитку для зв’язків з науковим товариством).
У 80-ті роки на перший план науково-технічної політики виходить сприяння росту конкурентоздатності західноєвропейської промисловості, тому вона має технологічну направленість. Інструментами реалізації стають чотирьохрічні програми науково-технічного розвитку ЄС, значна частина коштів багаторічних рамкових програм спрямовується на фінансування науково-технічних програм ЄС: EURAM (розробка нових композиційних матеріалів), RASE (розвиток технологій у сфері телекомунікації), SPES (співробітництво у сфері економічних досліджень) та ін. Науково-технічні програми ЄС спрямовані на налагодження співробітництва між приватними компаніями, дослідницькими центрами, університетами західноєвропейських країн.
Намагання країн-членів протистояти ризику бюрократизації науково-дослідницької політики ЄС, провадити дослідницьку діяльність, яка б максимально відповідала реальним потребам приватних компаній, а також залучення до науково-технічного співробітництва інші країни Західної Європи знайшли свій вияв у розробці низки нових програм, зокрема, програми технологічного співробітництва EURIKA. Ця програма, прийнята в 1985 р. за ініціативою президента Франції Ф. Міттерана, об’єднала зусилля найбільших підприємств із дев’ятнадцяти європейських держав і діяла, в першу чергу, у сферах обробки даних, біотехнологій, охорони довкілля. Найбільш значними у рамках програми EURIKA був проект JESSI, започаткований у 1989 р. і покликаний розробити для промисловості ЄС субмікронні електронні компоненти, необхідні для виробництва мікропроцесорів другої половини 90-х років, а також значно підвищити долю ЄС у виробництві чипів. У рамках проекту об'єднали зусилля три найбільші компанії ЄС в електронній галузі – Filips (Нідерланди), Simens (ФРН), SJS-Tompson (Італія, Франція). З 1 січня 1997 р. цю програму замінила програма MEDEYA, націлена на дослідження у сфері інформаційних технологій [2].
До середини 80-х років 70 % бюджетних асигнувань спрямовувалося на фінансування досліджень в енергетичній сфері.
У 90-ті роки головним напрямком у науково-технічному співробітництві в ЄС стає інноваційний розвиток, який здійснюється через стимулювання діяльності малих і середніх підприємств; розвиток інноваційної інфраструктури, заохочення венчурного фінансування і новаторського підприємництва, створення своєрідних техноструктур, що базуються на співробітництві між підприємствами різного масштабу і різних сфер діяльності (стратегічні і технологічні альянси, інкубатори бізнесу). Теоретично нова стратегія базувалася на визнанні важливої інноваційної ролі малих і середніх підприємств, концепції “національна інноваційна система”, “Зеленій книзі ЄС із інновацій” (1995 р.).
На межі ХХ і ХХІ ст. стратегія ЄС в області розвитку науки і технологій починає орієнтуватися не стільки на підтримку росту економіки і підвищення рівня життя, скільки на поліпшення якості життя. Пріоритет тепер переходить до розвитку людських ресурсів, поліпшення охорони навколишнього середовища, а технологічні нововведення набувають соціальну спрямованість.
Ця нова для ЄС стратегія була зафіксована в рішеннях Амстердамського (1997 р.) і Лісабонського саммітів (2000 р.) країн-членів ЄС. На порядок денний ЄС Лісабонська сесія Європейської ради винесла задачу формування “Європейського науково-дослідного простору” – ERA. У цілому проект ERA можна вважати якоюсь ідеальною моделлю, покликаною, з одного боку, підсилити вже досягнуті в ЄС механізми оптимізації циклу “освіта-дослідження інновації” (такі, як об’єднання національних і наднаціональних досліджень, їх координація і моніторинг). З другого боку проект націлений на подолання негативних моментів – дублювання, недостатньої конкуренції ресурсів, низької мобільності дослідників, а також різних швидкостей технологічного розвитку регіонів.
Стратегію ERA передбачається втілювати в життя насамперед через вибір базових тематичних пріоритетів, заснований не тільки на аналізі тенденцій майбутнього розвитку окремих наук, але і виходячи з інших дослідницьких спеціалізацій країн ЄС [3].
Реалізація проектів ERA відбувається через існування програм розвитку науково-технічної галузі (COST, EUREKA, EUROBIO, ARIANE), так і через функціонування рамкових програм.
Таким чином, країни ЄС стали на шлях інтенсифікації інформаційного та науково-технічного розвитку з метою підвищення конкурентоспроможності національних економік і дотримання конкурентних переваг.

Література
1. Дудін Т. М. Іноземні інвестиції як фактор глобалізації світової економіки // Держава та регіони / Серія: Економіка та підприємництво.– 2003.– № 4.– С. 97–102.
2. Копійка В. В., Шинкаренко Т. І. Європейський Союз: заснування і етапи становлення. Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів.– К.: Вид. Дім “Ін Юре”, 2001.– 448 с.
3. The European Research Area. An internal knowledge market.– EU Commision, 2002.
4. Луцишин П. В., Федонюк С. В. Європейські інтеграційні процеси: формування єдиного ринку: монографія.– Луцьк: Волин. обл. друкарня, 2004.– 200 с.
5. Мельник А. О. Конкурентне середовище та його класифікація // Вісник Академії економічних наук України.– 2003.– №3.– С. 146–150.
6. Татал А. Право Європейського Союзу.– К., 1998.– 58 с.

Корчун В. С. Продовольча безпека регіону в аспекті транскордонного співробітництва

Поняття економічної безпеки давно стало одним з головних складників національної безпеки. Для соціальної стабільності і суспільної злагоди економічна безпека не менше важлива, ніж національна безпека загалом. Продовольча безпека об’єктивно виступає найбільш чутливим складником економічної безпеки, оскільки будь-які негативні процеси в продовольчому забезпеченні населення, наприклад, значне підвищення цін на продовольство або виникнення дефіциту тих чи інших продуктів харчування викликають хвилю суспільного невдоволення, яка може мати несподівані наслідки. Це визначає актуальність проблеми, поставленої в даній статті.
Проблемам продовольчого ринку і продовольчої безпеки надана значна увага в сучасній економічній літературі. Зокрема, ці аспекти розглядаються в працях Б. Данилишина, Б. Губського, Г. Балабанова, П. Саблука, В. Юрчишина. Існує ряд державних документів, у яких розглядається питання продовольчої безпеки. Серед них особливої уваги заслуговує недавно опублікований проект комплексної програми підтримки розвитку українського села на період до 2015 р. [1].
Однак в літературі ще недостатньо сформульовані проблеми пропонованої безпеки регіону, існують різночитання в розумінні викликів і загроз цій безпеці і шляхів її забезпечення. Тому завданням продовольчої статті автор бачить узагальнення поняття продовольчої безпеки регіону, зовнішніх і внутрішніх загроз для неї і можливих шляхів запобігання цим загрозам, а також аналіз ролі транскордонного співробітництва в забезпеченні продовольчої безпеки регіону, формування пропозицій місцевим органам державної влади для покращення продовольчої безпеки на ввіреній їм території.
Загалом продовольча безпека розглядається як складник економічної безпеки на різних рівнях (державному, міжнародному, регіональному). Продовольча безпека означає фізичний і економічний доступ всіх людей у будь-який час до безпечного і поживного продовольства, якого достатньо для забезпечення фізіологічних потреб і активного та здорового життя.
У державних документах та їх проектах продовольча безпека України розуміється як захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якою гарантується фізична і економічна доступність та якість життєво ваєливих продуктів харчування для всіх громадян згідно з науково обґрунтованими наборами продуктів харчування, забезпечується продовольча незалежність держави і підтримується стабільність продовольчого забезпечення населення [2].
Проблема ця далеко не нова: ще в 1982 р. у Радянському Союзі було розроблено і прийнято широкомасштабну Продовольчу програму, якою було поставлене завдання довести рівень і структуру споживання основних груп харчових продуктів до науково обґрунтованих фізіологічних норм. Проте на сьогодні цей рівень споживання не тільки не досягнутий, а навіть нижчий по деяких важливих групах продовольства, ніж у середині 1980-х років. Тому реалізація державної політики щодо забезпечення продовольчої незалежності та продовольчої безпеки держави є одним з найважливіших в економічному і соціальному розумінні складником національної безпеки і основою для продовження ринкових трансформацій в агропромисловому комплексі України.
Зауважимо, що згадані науково обґрунтовані норми споживання продовольства на душу населення розроблено в розрахунку на абстрактну людину (хоча є відповідна диверсифікація по статевих і вікових групах), і в них не враховуються національні, релігійні відмінності, поширення вегетаріанства тощо. Але ще важче визначити фактичні обсяги споживання продовольства, та ще й у розрізі певних продуктів: м’яса, молока, риби, фруктів, солодощів. Статистика розробила ці показники за результатами вибіркового обстеження сімей, але на нашу думку, від реальної картини статистичні дані споживання продуктів харчування є доволі далекими.
За визначенням продовольчої і аграрної організації ООН (ФАО), продовольча безпека країн має 3 основні шляхи досягнення: прагнення до самозабезпечення, створення можливостей систематичних закупівель продовольства на світовому ринку і створення запасів (резервів) продовольства. Для досягнення продовольчої безпеки країни необхідно поєднувати всі 3 шляхи, але з точки зору загальнонаціональних інтересів перевага має надаватися саме першому шляху, тобто максимальному забезпеченню потреб країни продовольством за рахунок власного виробництва. Тому в Україні надається підтримка національним виробникам продовольства, в тому числі і засобами зовнішньоторговельної політики: збереження ввізного мита на товари, які виробляються в Україні, запровадження експортного мита або квот на вивіз деяких видів продовольства при загрозі його дефіциту на внутрішньому ринку держави. Прикладом таких заходів є існування експортного мита на насіння соняшника і запровадження експортних квот на вивіз продовольчого зерна у 2007 р., хоча проти застосування таких способів регулювання ринку виступає СОТ.
Звичайно, в Україні та її регіонах, в тому числі і Волинській області, населення не голодує, як у найбідніших країнах світу. Проблемою в українському суспільстві є нераціональне харчування, незбалансоване за фізіологічними потребами, а також переїдання, зловживання алкоголем та куріння. Наслідки цього – хронічні хвороби, підвищення смертності та інші – вимагають додаткових витрат в освіті, медицині, соціальному забезпеченні. Науково обґрунтовані норми споживання основних продуктів харчування на 1 людину забезпечені в Україні по молоку і молокопродуктах на 59,4 %, м’ясу і м’ясопродуктах на 48,8 %, яйцях – 82, овочах – 76, фруктах – 43,1% [1,3].
Низький рівень споживання продуктів харчування обумовлюється як недостатніми обсягами виробництва сільськогосподарської продукції, так і низькою платоспроможністю населення, особливо певних соціальних груп.
Низький рівень споживання продуктів харчування обумовлюється як недостатніми обсягами виробництва сільськогосподарської продукції, так і низькою платоспроможністю населення, особливо певних соціальних груп. У названій вище комплексній програмі підтримки розвитку українського села одним з основних завдань поставлено розвиток аграрного розвитку з метою гарантування продовольчої безпеки держави, досягнення раціонального рівня споживання продовольства, забезпечення конкурентоспроможності сільськогосподарської продукції і продовольчих товарів на зовнішньому і внутрішньому ринках. У ній також пропонуються 3 основні показники, за якими доцільно оцінювати рівень продовольчої безпеки.
Перший з них – це критерій достатності продовольчого споживання, який визначається відношенням фактичного рівня споживання до науково обґрунтованих норм за основними групами продовольчих продуктів.
Другий показник – критерій доступності продовольчого споживання. Визначається відношенням вартості річного набору продуктів харчування, що відповідає науково обґрунтованим нормам на 1 людину, до річного доходу на одну людину. В Україні у 2005 році вартість такого набору становила 4108 грн., а середній дохід 6075 грн., тобто показник досягав 68 % [1, 12]. Отже, щоб повністю задовольнити потреби в харчуванні, середньостатистичний громадянин України повинен витратити понад 2/3 свого доходу!
Третій показник – критерій продовольчої незалежності країни. Це частка імпортованого продовольства у загальному обсязі спожитого продовольства. З точки зору гарантування державі продовольчої безпеки, цей показник не повинен перевищувати 30 %. Наша країна цілком вкладається в дані рамки: в 2005 р. показник складав 13,7 % [1, 12 ].
Продовольча безпека країни формується і досягається не лише на державному, але й регіональному рівні (області), і локальному (населеного пункту). В умовах формування регіональних агропродовольчих ринків продовольча безпека регіону набуває особливого значення, надто з огляду на посилення економічної самостійності регіонів, що передбачається різними варіантами проектів адміністративно-територіальної реформи в Україні. Продовольча безпека регіону залежить, по-перше, від можливості забезпечити пропозицію продовольства для населення регіону в достатній кількості, якості та асортименті, по-друге, від можливості різних груп населення придбати необхідну (раціональну) кількість продовольства високої якості. Завданням регіональних органів влади є забезпечення рівноправних умов для функціонування агро продовольчого ринку, зокрема, створення реальних, а не декларативних можливостей продати свою продукцію усім виробникам, у тому числі і дрібним, боротьба з монополізацією продовольчого ринку перекупниками.
На наш погляд, основними викликами і загрозами продовольчій безпеці регіону є наступні:
- значні коливання валового виробництва продовольчої продукції в регіоні;
- поширення масових, особливо вірусних хвороб худоби, птиці і рослин, які породжують недовіру споживачів до якості продуктів харчування і різке зниження попиту на них;
- адміністративне втручання в ринкові відносини, яке може розбалансувати регіональний ринок (наприклад, заборона вивозу продукції за межі регіону);
- коливання цін на зовнішніх ринках;
- економічні і політичні кризи та їх очікування, які провокують ажіотажний попит населення на продукти першої необхідності, здатний дестабілізувати ринок;
- структурна незбалансованість харчування значної частини людей, вживання надміри вуглеводів, переїдання;
- низька якість питної води та багатьох харчових продуктів і недостатній контроль за нею;
- відсутність мотивації до праці у сільських товаровиробників, безробіття, бідність, занепад соціальної інфраструктури сіл, особливо віддалених від крупних міських поселень;
- поглиблення демографічної кризи сільського населення.
Регіональний продовольчий ринок Волині характеризується значною розвиненістю і активною участю у транскордонних економічних відносинах. Основу продовольчого комплексу області складають ринки зерна і зернопродуктів, м’ясопродуктів, молока і молочних продуктів. Далеко за межі області вивозяться спиртово-горілчані вироби, ковбаси, молочні продукти, кондитерські вироби, морозиво, майонези, кетчупи і різноманітні соуси, макарони. Харчова промисловість є однією з найбільш привабливих галузей для іноземних інвесторів. Ця галузь у 2001 р. зосереджувала більше 1/3 всіх прямих іноземних інвестицій в економіку області, але згодом її частка помітно знизилася через зростання обсягів інвестицій в машинобудування, фінанси і торгівлю, хоча загальний обсяг одержуваних інвестицій зріс. Зараз на харчову промисловість і перероблення сільськогосподарської продукції припадає 15 % прямих іноземних інвестицій в область. Найбільшим інвестором у харчову промисловість є Швейцарія (78 % усіх ПІІ в дану галузь). Проте базова галузь продовольчого ринку – сільське господарство ходить в пасербицях у іноземних інвесторів: на сільське господарство разом з мисливством і пов’язаними з ним послугами припадає лише 0,3 % (!) всіх ПІІ. Тому місцеві органи державної влади повинні шукати можливості вкладати насамперед національні інвестиції в базову галузь, що виробляє продовольство, інакше деградація сільського господарства буде продовжуватися.
В даній статті ми не ставимо завдання детально аналізувати динаміку сільськогосподарського виробництва, хоча в ній добре видно чимало негативних тенденцій, особливо у тваринництві. Одним з негативних чинників продовольчої безпеки регіону ми вважаємо зниження рівня концентрації сільськогосподарського виробництва, що знаходить свій вираз у збільшенні частки господарств населення і зменшенні питомої ваги великих сільськогосподарських підприємств у виробництві аграрної продукції і постачанні її на агро продовольчий ринок. Так, у 2005 р. господарства населення виробили 77,5 % усієї сільськогосподарської продукції Волинської області, в тому числі 80 % продукції рослинництва і 74,5 % продукції тваринництва. Особливо висока частка господарств населення у виробництві картоплі, овочів, плодів і ягід (97–99 %), яєць (80 %), молока (84 %) [3, 94]. Це при тому, що розміри посівних площ сільськогосподарських підприємств становлять 239,3 тис. га, а господарств населення 283 тис. га [3, 103], тобто практично співставні. Це свідчить про неефективне використання землі сільгосппідприємствами.
Продовольчий ринок Волинської області має інтенсивні зовнішньоекономічні зв’язки. В товарній структурі експорту області продукція агропродовольчого сектора займає 35 %, імпорту – 13,6 % [3, 192]. Тобто в цій товарній групі область має яскраво виражене позитивне сальдо зовнішньоторговельного балансу. Але в деяких товарах навпаки. Наприклад, імпорту м’яса і м’ясопродуктів становить 6,1 тис. т експорт – лише 0,6 тис. т. Основними експортними товарами є масло вершкове, лісові ягоди, цукор, карамель, шоколад, казеїн. Експорт зерна дуже сильно змінюється з року в рік: від 1 тис. т в 2000 р. до 126,5 тис. т в 2005 р. [3, 194].
Аналізуючи структуру витрат домогосподарств Волинської області, відзначимо все ще дуже високу частку витрат на продукти харчування, яке складає 63,7 % сукупних витрат і 49,6 % грошових витрат [3, 414]. При цьому міські домогосподарства витрачають на продовольство 53,1 % грошей, а сільські 44,9 %. Коефіцієнт доступності споживання продовольства на Волині складає 79 % проти 68 % по Україні. Це показує, що середній волинянин для повноцінного харчування повинен витратити 79 % свого доходу.
Таким чином, існують реальні і потенційні загрози продовольчій безпеці Волинської області, як і всієї держави. Для підвищення рівня продовольчої безпеки необхідно вжити комплекс заходів, серед яких особливо важливі:
- розробка механізмів ефективного кредитування сільськогосподарських виробників;
- удосконалення статистичних методів спостереження, збору і аналізу інформації про виробництво і споживання продуктів харчування;
- впровадження європейського досвіду аграрної політики в практику України та регіонів;
- розробка системи критеріїв і показників продовольчої безпеки країни та регіонів.

Література
1. Комплексна програма підтримки розвитку українського села на період до 2015 року (проект) // Економіка АПК.– 2007.– № 1.– С. 3–49.
2. Пояснювальна записка до проекту Закону України “Про продовольчу безпеку України” //www.gskaz.rada.gov.ua.
3. Статистичний щорічник.Волинь-2005.– Луцьк, 2006.– 584 с.