Коваль Г. І. Науково-технічна політика ЄС

Могутній центр технологічного розвитку, що суперничає зі США і Японією, сформувався в Європі на основі ЄС. В міру його розвитку науково-технічні аспекти його стратегії змінювалися неодноразово.
У період 60-х і 70-х рр. головним було заохочення фундаментальних досліджень і стимулювання наукової кооперації. Завдання здійснювалися на практиці шляхом створення міжнародних науково-дослідних інститутів (Спільний науково-дослідний центр, Європейська лабораторія молекулярної біології та ін.), науково-координаційної програми (з 1971 р.), а також створення організаційно-інституціональної структури (Комітет з науково-технічних досліджень – орган взаємодії між національним і інтеграційним рівнем і Європейський комітет з наукових досліджень і розвитку для зв’язків з науковим товариством).
У 80-ті роки на перший план науково-технічної політики виходить сприяння росту конкурентоздатності західноєвропейської промисловості, тому вона має технологічну направленість. Інструментами реалізації стають чотирьохрічні програми науково-технічного розвитку ЄС, значна частина коштів багаторічних рамкових програм спрямовується на фінансування науково-технічних програм ЄС: EURAM (розробка нових композиційних матеріалів), RASE (розвиток технологій у сфері телекомунікації), SPES (співробітництво у сфері економічних досліджень) та ін. Науково-технічні програми ЄС спрямовані на налагодження співробітництва між приватними компаніями, дослідницькими центрами, університетами західноєвропейських країн.
Намагання країн-членів протистояти ризику бюрократизації науково-дослідницької політики ЄС, провадити дослідницьку діяльність, яка б максимально відповідала реальним потребам приватних компаній, а також залучення до науково-технічного співробітництва інші країни Західної Європи знайшли свій вияв у розробці низки нових програм, зокрема, програми технологічного співробітництва EURIKA. Ця програма, прийнята в 1985 р. за ініціативою президента Франції Ф. Міттерана, об’єднала зусилля найбільших підприємств із дев’ятнадцяти європейських держав і діяла, в першу чергу, у сферах обробки даних, біотехнологій, охорони довкілля. Найбільш значними у рамках програми EURIKA був проект JESSI, започаткований у 1989 р. і покликаний розробити для промисловості ЄС субмікронні електронні компоненти, необхідні для виробництва мікропроцесорів другої половини 90-х років, а також значно підвищити долю ЄС у виробництві чипів. У рамках проекту об'єднали зусилля три найбільші компанії ЄС в електронній галузі – Filips (Нідерланди), Simens (ФРН), SJS-Tompson (Італія, Франція). З 1 січня 1997 р. цю програму замінила програма MEDEYA, націлена на дослідження у сфері інформаційних технологій [2].
До середини 80-х років 70 % бюджетних асигнувань спрямовувалося на фінансування досліджень в енергетичній сфері.
У 90-ті роки головним напрямком у науково-технічному співробітництві в ЄС стає інноваційний розвиток, який здійснюється через стимулювання діяльності малих і середніх підприємств; розвиток інноваційної інфраструктури, заохочення венчурного фінансування і новаторського підприємництва, створення своєрідних техноструктур, що базуються на співробітництві між підприємствами різного масштабу і різних сфер діяльності (стратегічні і технологічні альянси, інкубатори бізнесу). Теоретично нова стратегія базувалася на визнанні важливої інноваційної ролі малих і середніх підприємств, концепції “національна інноваційна система”, “Зеленій книзі ЄС із інновацій” (1995 р.).
На межі ХХ і ХХІ ст. стратегія ЄС в області розвитку науки і технологій починає орієнтуватися не стільки на підтримку росту економіки і підвищення рівня життя, скільки на поліпшення якості життя. Пріоритет тепер переходить до розвитку людських ресурсів, поліпшення охорони навколишнього середовища, а технологічні нововведення набувають соціальну спрямованість.
Ця нова для ЄС стратегія була зафіксована в рішеннях Амстердамського (1997 р.) і Лісабонського саммітів (2000 р.) країн-членів ЄС. На порядок денний ЄС Лісабонська сесія Європейської ради винесла задачу формування “Європейського науково-дослідного простору” – ERA. У цілому проект ERA можна вважати якоюсь ідеальною моделлю, покликаною, з одного боку, підсилити вже досягнуті в ЄС механізми оптимізації циклу “освіта-дослідження інновації” (такі, як об’єднання національних і наднаціональних досліджень, їх координація і моніторинг). З другого боку проект націлений на подолання негативних моментів – дублювання, недостатньої конкуренції ресурсів, низької мобільності дослідників, а також різних швидкостей технологічного розвитку регіонів.
Стратегію ERA передбачається втілювати в життя насамперед через вибір базових тематичних пріоритетів, заснований не тільки на аналізі тенденцій майбутнього розвитку окремих наук, але і виходячи з інших дослідницьких спеціалізацій країн ЄС [3].
Реалізація проектів ERA відбувається через існування програм розвитку науково-технічної галузі (COST, EUREKA, EUROBIO, ARIANE), так і через функціонування рамкових програм.
Таким чином, країни ЄС стали на шлях інтенсифікації інформаційного та науково-технічного розвитку з метою підвищення конкурентоспроможності національних економік і дотримання конкурентних переваг.

Література
1. Дудін Т. М. Іноземні інвестиції як фактор глобалізації світової економіки // Держава та регіони / Серія: Економіка та підприємництво.– 2003.– № 4.– С. 97–102.
2. Копійка В. В., Шинкаренко Т. І. Європейський Союз: заснування і етапи становлення. Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів.– К.: Вид. Дім “Ін Юре”, 2001.– 448 с.
3. The European Research Area. An internal knowledge market.– EU Commision, 2002.
4. Луцишин П. В., Федонюк С. В. Європейські інтеграційні процеси: формування єдиного ринку: монографія.– Луцьк: Волин. обл. друкарня, 2004.– 200 с.
5. Мельник А. О. Конкурентне середовище та його класифікація // Вісник Академії економічних наук України.– 2003.– №3.– С. 146–150.
6. Татал А. Право Європейського Союзу.– К., 1998.– 58 с.