Відносини між Україною і НАТО формувалися на складній і суперечливій основі й зазнали досить складної еволюції. Наша держава вступила на шлях розвитку своїх відносин з Альянсом від категоричного неприйняття до особливого партнерства. Зближення з НАТО було еволюційним, а не революційним. В основі цього зближення завжди лежало не бажання бути з кимось проти когось, а чітке усвідомлення того, що Україна повинна стати невід’ємним елементом європейської і світової архітектури безпеки, зоною стабільності на досить неспокійному пострадянському просторі. Результатом співробітництва України з Північноатлантичним альянсом стало її наближення до набуття членства в цій організації. Україна бачить перспективи і складнощі інтеграції в євроатлантичний простір безпеки та декларує готовність рухатися обраним курсом.
За оцінками української сторони і представників НАТО, рівень практичного співробітництва України з Альянсом у 2006 р., був вищим, порівняно з попереднім роком. Поглибилася співпраця в рамках спільних проектів із продовження воєнної реформи та реформи сектора безпеки, взаємодії з підтримання миру та безпеки. Активно продовжується Інтенсифікований діалог із питань набуття членства, виконуються завдання, визначені у короткострокових заходах співпраці та інших програмах співробітництва.
Закладаються підвалини для поглибленої і продуктивної взаємодії:
- розвиток парламентського співробітництва через участь делегацій Верховної Ради в сесіях Парламентської Асамблеї НАТО, діє міжпарламентська Рада Україна–НАТО;
- поглиблення військово-технічного співробітництва. Успішно реалізується проект Агентства НАТО з питань матеріально-технічного забезпечення (NAMSA) з утилізації надлишкових запасів стрілецької зброї, боєприпасів і переносних зенітних ракетних комплексів. Започаткований масштабний проект автоматизації апарату Міністерства оборони України на єдиній платформі SAP. Вдосконалюються структура та бойова підготовка Збройних сил, підвищується рівень їх сумісності із силами НАТО – у 2005 р. проведено 21 спільне навчання. До 2008 р. Збройні сили України мають завершити перехід до структури оперативного управління за стандартами НАТО, а у 2010 р. – на повністю контрактний принцип комплектування;
- співпраця в забезпеченні глобальної та регіональної безпеки. Україна бере участь в операціях НАТО – KFOR (Косово) й "Активні зусилля" (Середземне море). 5 жовтня 2006 р. Верховна Рада ратифікувала Меморандум про порозуміння між Кабінетом Міністрів України та Верховним Головнокомандувачем Об'єднаних збройних сил НАТО стосовно використання стратегічної транспортної авіації України в операціях і навчаннях НАТО;
- поширення співробітництва з НАТО на інші структури безпеки: Міністерство внутрішніх справ. Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Службу безпеки, Державну прикордонну службу тощо:
- контакти З Альянсом в інформаційній сфері. За допомогою НАТО в містах України відкриваються інформаційно-консультативні пункти з питань перепідготовки військовослужбовців. 5 жовтня 2006 р. під час третього раунду консультацій Україна–НАТО підписаний Лист про наміри щодо започаткування Мережі партнерства Україна–НАТО стосовно підвищення обізнаності громадян України про Альянс;
- виконання заходів Цільового плану Україна-НАТО на 2006 р. Згідно з аналізом Національного центру євроатлантичної інтеграції України, з 409 заходів Цільового плану виконано повністю – 297 (72,6 %), частково – 82 (20 %), не виконано – 24 (5,9 %), решта заходів або скасовані, або перенесені на 2007 р. [1].
Водночас у стратегічному плані відносини з НАТО є не визначеними. 13 грудня 2006 р., під час візиту до Естонії, Президент В. Ющенко вкотре зазначив, що "членство України в ЄС і НАТО стане гарантією суверенітету та безпеки, а також демократичного розвитку держави". Прем'єр-міністр, загалом підтримуючи розвиток відносин із НАТО, наголошує на неготовності України до вступу в Альянс. Таку позицію В. Янукович вкотре озвучив 27 березня 2007 р., під час зустрічі з Президентом Європейської комісії Ж. Баррозу. Отже, розбіжності в позиціях стосовно темпів і реальних перспектив інтеграції до НАТО зберігаються – саме вони завадили Україні у 2006 р. приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО. Водночас позитивним моментом можна вважати те, що Президент і Прем'єр-міністр підписали запрошення Північноатлантичній раді відвідати Київ у рамах святкування десятиріччя Хартії про особливе партнерство Україна–НАТО.
Звичайно, залишається багато питань, вирішення яких є умовою гармонійної інтеграції України до євроатлантичного простору безпеки: політична реформа, вдосконалення судової системи, закріплення економічних свобод і демократичних надбань тощо. Але саме для прискорення процесів планомірного розв'язання проблем у цих сферах Україна мала намір долучитися до Плану дій з набуття членства в НАТО (ПДЧ). Керівництво України наголошувало на тому, що очікує на зрозумілий сигнал від НАТО стосовно переходу до цього завершального етапу. Насправді, таких сигналів було достатньо:
- перехід НАТО до Інтенсифікованого діалогу з Україною з питань набуття членства та відповідних реформ (21 квітня 2005 р., Вільнюс);
- спільна заява за підсумками засідання Комісії "Україна–НАТО" (грудень 2005 р.) на рівні міністрів закордон¬них справ, у якій уперше йшлося не лише про "відкриті двері" НАТО, а й про конкретні перспективи залучення України до ПДЧ;
- обіцянка Генерального секретаря НАТО Я. Схеффера за результатами зустрічі міністрів закордонних справ держав-членів НАТО (27 квітня 2006 р.) стосовно того, що країни, які прагнуть членства в Альянсі, у т. ч. Укра¬їна, отримають у листопаді 2006 р., під час саміту НАТО в Ризі, певного роду сигнал про підтримку їх зусиль.
У відповідь на це НАТО, у свою чергу, отримав від України кілька сигналів, які, якщо й не змінили його ставлення до євроатлантичних перспектив України, то перетворили це ставлення на більш прохолодне.
Антинатовські акції травня-липня 2006 р. у Феодосії – точніше реакція української влади на них – стали першим сигналом, що мав викликати настороженість НАТО. Цим подіям передувала відмова Верховної Ради України в лютому 2006 р. ухвалити закон про допуск іноземних військ на територію України для спільних навчань. Із боку Президента України адекватних заходів з норма¬лізації ситуації вжито не було. Навіть після розгортання наприкінці травня 2006 р. протестних акцій у Криму, 2 червня Рада національної безпеки і оборони України схвалила рішення продовжувати підготовку до прове¬дення в Україні військових навчань "Сі Бріз–2006" та "Тугий вузол–2006". Це рішення було закріплене Указом Президента України № 477 від 3 червня 2006 р. Але, зрештою, навчання були перенесені, а іміджу України – завдана відчутна шкода [2, 3].
Другий сигнал пролунав 14 вересня у Брюсселі, де під час зустрічі з Генеральним секретарем НАТО Я. Схеффером Прем'єр-міністр України В. Янукович озвучив дещо нове бачення євроатлантичних перспек¬тив України: "інтеграції до євроатлантичного простору безпеки – так, але не такими швидкими темпами". При¬чому підставою зміни поглядів України на процес євроатлантичної інтеграції була названа низька підтримка населенням вступу України до НАТО, а головною умовою остаточного рішення про вступ до Альянсу – результат референдуму.
Третім знаковим сигналом виявилося схвалення Верховною Радою України 19 вересня 2006 р. постанови про підтримку позиції Прем'єр-міністра України на засіданні Комісії "Україна–НАТО". Ця Постанова стала свідчен¬ням зростання конфліктності у трикутнику Президент-Парламент-Уряд у сфері зовнішньої політики, зокрема стосовно євроатлантичного курсу.
Ці сигнали є відбиттям наступних змін, що відбулися в українському політикумі та суспільстві під час президентських і парламентських виборів 2004–2006 рр.
До влади в Україні демократичним шляхом прийшли політичні сили, які не налаштовані збері¬гати високі темпи наближення України до НАТО. Вони декларують підтримку чинного євроатлантичного курсу і навіть забезпечили на законодавчому рівні набуття чинності Указу Президента України про допуск іноземних військ на територію України для спільних навчань у 2006 р., вирішивши таким чином питання, яке нещодавно було причиною масових протестів.
Але, з огляду на те, що в програмах двох партій зі складу парламентської Антикризової коаліції (Партії регіонів і Комуністичної партії України) визначені курси, альтернативні вступу до НАТО, а в програмах двох партій (Партії регіонів і Соціалістичної партії України) зазначена обов'язковість референдуму з цього питання, – внутрішні перспективи євроатлантичного курсу вигля¬дають неоднозначно. Ідея референдуму з питань НАТО закріплена в Угоді від 7 липня 2006 р. про створення парламентської Антикризової коаліції. В угоді зазначено, що "рішення про вступ до НАТО ухвалюється виключно за правовими наслідками всеукраїнського референдуму".
З іншого боку, опозиційним силам досі не вдалося сформувати потужну коаліцію, діяльність якої була б спрямована, зокрема, на відстоювання чинного зовнішньополітичного курсу. Блоки партій, що залишилися поза коаліцією провладних сил (Народний союз "Наша Україна", Блок Юлії Тимошенко), поки що не виказують намірів активно заважати діям противни¬ків вступу України до Північноатлантичного альянсу.
Протистояння 2006 р. з питань НАТО не було першим – "помаранчева" команда проігнорувала досвід його використання Партією регіонів та Соціал-демократичною партією України (об'єднаною) під час президентської передвиборчої кампанії 2004 р., коли вперше з'явилась ідея референдуму з питання вступу України до НАТО. Сьогодні втілення цієї ідеї реалізується через подання до Центральної вибо¬рчої комісії блоком "Не так!" понад 4,6 млн підписів громадян за проведення референдуму з питань вступу України до НАТО або Єдиного економічного простору. Хоча зараз цей процес загальмований на рівні судових рішень із приводу порушення правил збирання та фальсифікацій підписів, можливість його подовження існує [2, 3–4].
До головних причин, що заважали і продовжують заважати ефективній реалізації євроатлантичного курсу України, належать:
- відсутність національного консенсусу, консолідації політичних сил і суспільства;
- брак політичної волі та стратегічного менеджме¬нту на рівні державного керівництва;
- вплив "російського чинника".
Відсутність національного консенсусу, консолідації політичних сил і суспільства виявилася серед найголовніших причин поляризації політичної еліти та, що найгірше, населення. На думку понад 40 % експертів, чинник політич¬ного розшарування суспільства посідає одну з головних позицій серед перешкод ефективності курсу із забезпе¬чення національної безпеки України.
Найбільшого негативного ефекту політична поля¬ризація набуває у відносинах політичних сил на вищих щаблях державного управління, а саме – через розбіжності позицій на рівні Президент – Парламент – Уряд. Таку думку поділяють понад 70 % опитаних експертів. Конфліктність на рівні перших осіб держави гальмує створення ефективних механізмів розробки, ухвалення та реалізації зовнішньополітичних рішень. Можна кон¬статувати, що зараз в Україні загострилися проблеми інституційно-правового забезпечення зовнішньополітичної діяльності влади, зокрема у сфері євроатлантичної інтеграції. По суті, блокується процес вироблення єдиної чіткої стратегії державної політики європейської та євроатлантичної інтеграції України.
Брак політичної волі і стратегічного менеджме¬нту проявився у нерішучій та непереконливій позиції Президента України під час формування коаліційного Уряду, підписання Універсалу національної єдності та формування в Парламенті Антикризової коаліції у складі партійних фракції – противників вступу України до НАТО ряд екс¬пертів, у т. ч. російських, сприйняли як припинення євро¬атлантичного курсу України.
Однією з причин такого стану справ є переважання в діяльності державного керівництва та органів державної влади тактики "невеликих кроків" за відсутності стра¬тегічного бачення перспектив розвитку, яке має бути запорукою оцінки правильності й ефективності окре¬мих заходів. За цих умов практично неможливо об'єкти¬вно, з цифрами оцінити, наприклад, переваги та недо¬ліки для вітчизняної оборонної промисловості вступу до НАТО, наслідки на перспективу для євроатлантич¬ного курсу зокрема та зовнішньополітичних пріоритетів України взагалі останніх домовленостей із Росією.
У свою чергу, відсутність якісної державної страте¬гії заважає реалізувати такі принципи державної полі¬тики, як її стабільність, спадкоємність влади, консолі¬дація сил навколо стратегічних цілей. Майже половина опитаних експертів вважають, що причиною низької ефективності реалізації курсу забезпечення національ¬ної безпеки є саме нездатність лідерів держави визна¬чати та втілювати на практиці стратегічні пріоритети.
У період президентсь¬ких і парламентських виборів 2004–2006 рр. спостерігалося підвищення активності та посилення позицій проросійських сил в Україні, вплив "російського чинника". Це сприяє реалізації намагань Росії через економічні важелі утримати Україну у сфері свого впливу та зміцнити свої позиції в діалозі із Заходом.
Залежність державної політики в Україні від "російсь¬кого чинника" зазначили 44 % опитаних експертів. Окремі як українські, так і російські експерти, збігаються в неофі¬ційних оцінках загальної ціни для України "газових домо¬вленостей" Уряду В. Януковича з Росією: відмова від вступу до НАТО; "синхронізація" (уповільнення) темпів наближення України до СОТ; залишення в Криму Чорно¬морського Флоту; "зелене світло" для придбання російсь¬ким капіталом привабливих економічних об'єктів в Україні, зокрема її газотранспортної системи тощо.
Поєднання впливу всіх згаданих чинників – разом із зазначеним раніше надмірним захоплення політиків боротьбою за владу, розв'язанням внутрішньо- та міжпартійних проблем – відбиваються на якості й резуль¬тативності державної політики практично в усіх сферах, а через це – на зниженні громадської активності, довіри громадян до влади, появі байдужості населення до її іні¬ціатив. Така ситуація є дуже загрозливою, оскільки не виключає імовірності спрямування державної політики (зокрема в зовнішньополітичній сфері) не на користь національним інтересам України.
Одним із факторів, що негативно впливає на зовнішню політику України і, відповідно, на її євроатлантичний курс, є структурна криза її зовнішньополітичного апарату. Суперечливі процеси трансформації державної влади, що відбувалися протягом останнього часу, боротьба за владні повноваження, домінування корпоративних інтересів на шкоду загальнонаціональним дестабілізували ситуацію в державі та негативно позначилися на ефективності її зовнішньополітичного курсу. Результати цього дають підстави стверджувати: зовнішня політика України містить ряд гострих проблем, що набувають хронічного характеру і свідчать про накопичення кризових тенденцій.
Тривале протистояння всередині влади спричинило розбалансування і зниження ефективності механізму розробки, прийняття та реалізації зовнішньополітичних рішень. У державі де-факто діяли кілька конкуруючих центрів здійснення зовнішньої політики. Стала реальною загроза ревізії зовнішньополітичного курсу на ключових напрямах.
Не була сформована цілісна, ефективна і збалансована система інституційно-правових механізмів реалізації зовнішньої політики. Не розроблена стратегія дій влади на ключових напрямах. Спостерігається хронічний дефіцит кадрового, ресурсного забезпечення реалізації зовнішньополітичного курсу. Зовнішня політика не підкріплювалася ефективними діями всередині країни.
Не вдалося досягти прориву на головних зовнішньополітичних напрямах. Попри активізацію контактів з НАТО, перспективи приєднання до Альянсу є об'єктом гострої внутрішньополітичної боротьби. Деклараціями залишилися наміри набуття Україною регіонального лідерства.
Влада не спромоглася забезпечити прозорість, відкритість і підконтрольність суспільству процесів формування та реалізації зовнішньої політики. Українська політика на світовій арені не позбавлена кулуарності, часто здійснювалася в "ручному режимі", залежить від кон'юнктурних інтересів окремих груп державно-політичної еліти. В результаті, не сформована стабільна суспільна підтримка зовнішньополітичного курсу [3, 64].
Триває інституційно-правова, структурно-кадрова реорганізація органів державної влади, причетних до реалізації зовнішньої політики. Ці заходи в умовах постійного конфлікту між інститутами влади та перерозподілу їх функцій мали переважно локальні, часом суперечливі, а в ряді випадків – негативні результати.
Державна система реалізації зовнішньої політики була дестабілізована, посилилася нескоординованість дій на зовнішньополітичній арені. Не вдалося сформувати законодавчо внормований, оптимальний у структурному та кадровому аспектах механізм державного управління для ефективної реалізації зовнішньополітичного курсу.
Реорганізація державних органів (Секретаріат Президента, РНБО, Уряд) мала перманентний характер і не набула завершеного вигляду. В жовтні 2006 р. і березні 2007 р. відбулися чергові трансформації Секретаріату Президента, зокрема – збільшене число заступників глави Секретаріату (з шести до семи). Попри позитивні аспекти (прихід нових професійних кадрів, підвищення оперативності тощо), ці реформи були зорієнтовані скоріше на посилення позицій Президента у протистоянні з коаліційною більшістю в Парламенті, створення своєрідного "міні-уряду", а не на більш ефективне забезпечення зовнішньополітичної діяльності глави держави.
РНБО та її апарат також перебували у стані постійної трансформації. Наприкінці березня – на початку квітня 2007 р. відбулися чергові зміни у складі РНБО, зумовлені внутрішньополітичною кон'юнктурою (зі складу РНБО виведені А. Кінах та О. Мороз). Остаточно не вдалося подолати брак ефективності та злагодженості дій відповідних профільних підрозділів. Через протистояння між гілками влади нівелюється роль самої РНБО як інструменту координації дій у сфері національної безпеки, знижується рівень виконання рішень.
Унаслідок реорганізації Кабінету Міністрів, його зовнішньополітична діяльність повністю зосереджена в руках Прем'єр-міністра та першого віце-прем'єра. Ліквідовані координаційні функції МЗС, визначені Законом "Про дипломатичну службу" та указами Президента. Прикладом тривалої боротьби за контроль над зовнішньою політикою стала гостра конфліктна ситуація довкола міністра закордонних справ. По суті, з грудня 2006 р. по березень 2007 р., унаслідок протистояння Президента та Антикризової коаліції, керівництво зовнішньополітичного відомства не виконувало повноцінно свої функції, робота МЗС була значною мірою паралізована – призупинене фінансування посольств, заблоковані рахунки МЗС, відкладено ряд візитів.
Спостерігався брак цілеспрямованого, ефективного і прозорого кадрового зміцнення владних структур, причетних до реалізації зовнішньополітичного курсу. В системі державних органів так і не подоланий гострий дефіцит юристів, експертів з інформаційної політики, спеціалістів з питань європейського права та економіки, безпеки, фахівців із питань взаємовідносин з НАТО та ін. Недостатнім є рівень виконання Державної програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004–2007 рр. Не сприяв зміцненню кадрового потенціалу української дипломатії конфлікт між Президентом і Урядом з питань призначення глав дипломатичних місій України за кордоном [3, 65].
Ряд кадрових рішень мали кон'юнктурний, непрозорий, суперечливий характер, вони часто здійснювалися у вигляді адміністративного рекрутування кадрів до конкуруючих таборів. Загалом є підстави говорити про те, що в країні тривала кадрова боротьба, часто мотивом призначення на ключові посади був не рівень професійної підготовки, а скоріше – лояльність до тієї чи іншої політичної сили. В зовнішньополітичній сфері це може призвести до критичних наслідків.
Кадрову політику влади можна оцінити як неузгоджену та низько-ефективну. Часто вона має кулуарний, кон'юнктурний характер, залишається значною мірою непідконтрольною і незрозумілою суспільству. Зміни в структурах влади свідчать про обмеженість кадрових ресурсів, брак високопрофесійних державних управлінців.
Проблема вдосконалення законодавчого забезпечення зовнішньої політики України є сьогодні фактично "законсервованою". Досі продовжує діяти застарілий документ "Основні напрями зовнішньої політики України", затверджений Постановою Верховної Ради в липні 1993 р. Президентська команда втратила шанс для повномасштабного законодавчого закріплення нового зовнішньополітичного курсу.
Натомість на розгляд Парламенту були внесені ряд законопроектів, які декларують принципово різні зовнішньополітичні пріоритети. Окремі ініціативи з ухвалення нового закону були спрямовані не на покращення ситуації, а фактично –на зміну стратегічного курсу України. Зокрема, представники Антикризової коаліції протягом 2006 р. внесли на розгляд Верховної Ради ряд законопроектів про нейтральний, позаблоковий статус України, що суперечить закріпленому в Законі "Про основи національної безпеки України" курсу на її інтеграцію до НАТО.
Прем'єр-міністр неодноразово наголошував на необхідності перегляду чинного документа. Ще в жовтні 2006 р. Координаційна рада коаліційної більшості та Кабінету Міністрів розглянула спільний проект закону "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України". З огляду на позиції політичних сил, причетних до розробки цього документа, можна говорити про спроби ревізії нинішнього зовнішньополітичного курсу України.
Зазначений законопроект не був унесений на розгляд Парламенту. Очевидно, однією з причин цього є те, що Уряд і коаліція готували умови для його гарантованого ухвалення Верховною Радою та подолання ймовірного президентського вето. У цьому контексті "пробною кулею" можна вважати законопроект "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики", розроблений представниками Партії регіонів, КПУ та СПУ Документ дає змогу скласти уявлення про позиції коаліції з найбільш спірних питань, зокрема, ним передбачається ''збереження позаблокового статусу" та позбавлення чинності Закону "Про основи національної безпеки України".
Квітневий розпуск Парламенту лише "консервує", а не вирішує проблему законодавчого визначення засад зовнішньої політики. Головне – не створені умови для досягнення консенсусу між основними політичними силами з ключових зовнішньополітичних питань.
Аналіз ситуації у сфері зовнішньої політики дає підстави стверджувати, що існує явний дефіцит стратегічного бачення владою розвитку співробітництва на ключових напрямах – зокрема, в євроатлантичній інтеграції.
Про це свідчить таке:.
1) окремі зовнішньополітичні домовленості на рівні Президент-Парламент-Уряд, зафіксовані в Універсалі національної єдності, є результатом тимчасового політичного компромісу, мають декларативний характер і не є зобов'язуючими для сторін. За оцінками Президента, "жодна з позицій Універсалу національної єдності –не виконана". (Зокрема, це стосується вступу у 2006 р. до СОТ і започаткування переговорів з ЄС про створення зони вільної торгівлі). Після підписання Президентом 2 квітня 2007 р. Указу "Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України", Універсал повністю втратив сенс як політична домовленість;
2) за вісім місяців роботи Уряд не оприлюднив і не вніс на розгляд Парламенту програми своєї діяльності – отже, не були нормативно визначені й напрями його діяльності в зовнішньополітичній сфері.
3) нескоординовані, часом суперечливі дії влади свідчать по брак державної стратегії на напрямі співробітництва з Північноатлантичним альянсом. Не вдалося досягти загальнонаціонального консенсусу з питання євроатлантичної інтеграції. Серед державно-політичної еліти посилюється протистояння навколо перспектив співробітництва з НАТО.
Таким чином, діяльність влади в напрямі реорганізації структур, причетних до реалізації зовнішньої політики, можна оцінити як малорезультативну. Реорганізація мала переважно суперечливий, непослідовний характер, зумовлювалася політичною доцільністю, здійснювалася під впливом ескалації внутрішньополітичного протистояння.
В умовах зміни повноважень гілок та інститутів влади, відсутності збалансованої системи "стримувань і противаг" між Президентом, Парламентом та Урядом, законодавчо не внормована чітка система функцій і механізмів здійснення зовнішньої політики, не закріплені на законодавчому рівні визначені Президентом пріоритети зовнішньополітичного курсу держави. Існує загроза, що тривалий час зберігатиметься практика здійснення зовнішньої політики в "ручному режимі". Така ситуація об'єктивно не відповідає національним інтересам країни.
Дії влади на ключових зовнішньополітичних напрямах можна вважати неефективними. Брак чіткої і зрозумілої стратегії, з одного боку, послаблює позиції країни в діалозі з іноземними партнерами, з іншого – утаємничує зміст дій державних структур на світовій арені, ускладнює отримання об'єктивної інформації, здійснення ефективного громадського контролю над діяльністю влади у сфері зовнішньої політики.
Література
1. Інформаційний матеріал про підсумки діяльності Міністерства закордонних справ у 2006 р. та актуальні питання у сфері зовнішньої політики України / Міністерство закордонних справ // http://www.mfa.gov.ua/mfa/ua/2201.htm.
2. Сунгуровський М. Україна–НАТО: результати очікувань // Нац. безпека та оборона.– 2006.– № 9 (81).– С. 2–8.
3. Зовнішня політика та політика безпеки // Нац. безпека та оборона.– 2007.– № 3.– С. 64–69.
Немає коментарів:
Дописати коментар