У контексті розвитку передових інформаційних технологій та політичних змін у Європі останнє десятиліття характеризується поняттям глобалізації. Глобальна конкуренція і глобальна кооперація – це дві протилежні сторони одного явища, яке можна об'єднати поняттям глобальної комунікації, що є досить актуальним для сучасних досліджень. Жаку Шираку належить влучне визначення співвідношення мови та глобалізації [1, 192]: „Мова – то не лише засіб комунікації. Це своєрідний цемент цінностей певного суспільства та солідарності. Багатомовність є одним із найкращих інструментів для гарантії та захисту культурної різноманітності. Ми сприймаємо глобалізацію як передвісницю прогресу. Зберігаючи різноманітність мов та культур, ми визначимо правила світового суспільства, як справедливого та мирного. Прислухаючись до іншого та відкриваючись iншому, ми знайдемо нові рішення, яких потребує боротьба проти лиха, викликаного глобалізацією" .
Протягом тисячоліть досвід людства переконливо доводить, що мова об’єднує народи у нації і зміцнює державу. Занепадає мова – зникає й нація. Коли ж мова стає авторитетною, перспективною, необхідною і вживається, насамперед, національною елітою, сильною та високорозвиненою стає як нація, так і держава. Мова без своєї держави беззахисна і згасає. Держава без своєї мови втрачає істотні ознаки суверенітету – культурного, інформаційного, засадничо-ідеологічного.
Мета статті – дослідити політику ЄС у сфері мови, зокрема специфіку використання офіційних та робочих мов Європейського Союзу.
Ідеальна мовна політика звичайно асоціюється із геополітичними уявленнями. Так, націоналісти підтримують національні мови, регіоналісти в Європі підтримують регіональні мови, космополіти прагнуть запровадити універсальну мову. Бажане майбутнє будь-якої мови співвідноситься із бажаним геополітичним майбутнім. У Європі існують такі підходи щодо майбутнього мов:
1) неоатлантисти підтримують англійську мову як основну; на їх думку, перш за все, це сприятиме суттєвому скороченню коштів, пов’язаних із перекладами та публікаціями; 2) активісти захисту національних мов прагнуть обмеження багатомовності; їх девіз – щось на кшталт фрази „кожна мова є цінністю, її слід оберігати як витвір мистецтва; багатомовність – це зло, джерело конфлікту”; 3) регіоналісти і сепаратисти хочуть, щоб усі мови мали рівний статус, таким чином сотні європейських мов стануть офіційними; 4) „технологічні оптимісти” вірять, що невдовзі буде впроваджено автоматичний переклад, і будь-яке політичне підґрунтя у мовній політиці зникне. Цікавим є те, що питання про запровадження нової штучної мови чи відродження латини практично не піднімається.
У контексті європейської інтеграції помітною стає тенденція до зростання міжкультурної та міжмовної свідомості, незважаючи па перевагу англійської мови як мови техніки, бізнесу, економіки, політики і культури. У деяких країнах зростає також усвідомлення того, що національна мова повинна повністю обслуговувати ці сфери. Це пов'язано не лише з конкуренцією англійській мові, але і з необхідністю доступу всіх етнічних та соціальних груп до найновішої інформації.
Згідно з Положенням № 1 про мови, що використовуються Європейською Економічною Спільнотою від 15. 04. 1958 р., мови Європейського Союзу – це мови, що використовуються населенням країн-членів ЄС, а саме: 23 офіційних мови ЄС (чеська, датська, голландська, англійська, естонська, фінська, французька, німецька, грецька, угорська, ірландська (з 1 січня 2007 р.), італійська, латвійська, литовська, мальтійська, польська, португальська, словацька, словенська, іспанська, шведська, болгарська, румунська) плюс багато інших [2]. Усі рішення Європейського Союзу перекладаються офіційними мовами; громадяни ЄС можуть спілкуватися з інституціями ЄС рідними мовами та отримувати рідною мовою усю інформацію. Європейський Союз проводить політику, спрямовану на заохочення його громадян розмовляти, принаймні, двома іноземними мовами (окрім рідної мови). У ЄCі не існує європейської мовної політики, кожна країна-член проводить власну національну мовну політику й лінгвістична різноманітність – одна з визначальних рис Європейського Союзу.
На зустрічах на високому рівні, на сесіях Європейського парламенту та Європейської Ради здійснюється спонтанний переклад усіма офіційними мовами. Поза офіційними зустрічами існує гнучкий мовний режим. Основними робочими мовами для внутрішнього ужитку слугують англійська, французька та німецька. Через розширення Європейського Союзу до країн, де французька не надто популярна, посилюється роль англійської і німецької як робочих мов. Щодо документації ЄС, то вона загалом укладається Британським варіантом англійської мови, оскільки Об’єднане Королівство є країною-членом ЄС.
На одному з офіційних брифінгів ЄС пропонувалося запровадити принцип „одна держава – одна мова”, однак ця пропозиція не була закріплена документально. Уряди Іспанії та Ірландії прагнули отримати статус офіційних мов для баскської, каталонсько-валенсійської, галісійської та ірландської мов. На 2667 засіданні Ради Європейського Союзу від 13 липня 2005 р. (Люксембург) вирішили дозволити обмежене використання на рівні ЄС мов, що визнаються державами-членими як робочі мови. Зробивши ірландську офіційною мовою, рада також визнала (згідно з Положенням № 1/1958) мови, статус яких визнається конституцією країни-члена на усій чи частині її території, використання якої як національної мови закріплене на законодавчому рівні. Офіційне використання таких мов санкціоноване на основі адміністративних домовленостей між радою ЄС та країною-членом ЄС.
До 13 червня 2005 р. ірландська мова не мала статусу офіційної мови Європейського Союзу, хоча є першою офіційною мовою Ірландської Республіки та мовою меншості Північної Ірландії. З часу вступу Ірландської Республіки до Європейської Економічної Спільноти (1973 р.) усі угоди ЄС публікуються ірландською мовою (як і іншими офіційними мовами), цією ж мовою можна було зробити будь-який запит. 13 червня 2005 р. міністри закордонних справ ЄС прийняли одноголосне рішення зробити ірландську 21 офіційною мовою ЄС. Законопроекти, схвалені Європейським парламентом та Радою Міністрів будуть перекладатись ірландською, здійснюватимуться переклади ірландською й під час пленарних сесій Європарламенту та деяких засідань ради. Ця постанова набула чинності 1 січня 2007 р. Усі витрати, пов’язані з перекладами, публікаціями тощо, становлять 3,5 мільйона євро щороку. Однак існує також зменшення прав ірландської, що означає, що не всі документи ЄС будуть перекладатися ірландською [3].
Хоча каталонсько-валенсійська, галісійська та баскська мови не є широко уживаними на національному рівні мовами Іспанії, однак є другими офіційними мовами на певній території країни, тому можуть бути офіційно застосовані при перекладах у ЄС. Уряд Іспанії підтримав таку пропозицію. Статус каталонської, якою розмовляє кілька мільйонів людей, є предметом окремих дискусій. Щодо валлійської та шотландської мов, то уряд Великобританії не має планів щодо пропозиції впровадження їх як офіційних мов ЄС.
Окрім мов Ірландії, Іспанії та Об’єднаного Королівства, існують інші регіональні мови, які не мають офіційного визнання ЄС, хоча мають певний офіційний статус у своїх країнах, зокрема мова есперанто, регіональні мови Франції, фрізька, мови Італії, ретороманська, лімбургійська, нижньонімецька, люксембурзька, російська, вендська, мови меншин Швеції, мови Об’єднаного Королівства (гельська, ольстерська шотландська, шотландська, валлійська, корнуольська), валлонська, мова ідіш.
Незважаючи на відносну рівність усіх мов країн-членів ЄС, англо-саксонський світ поступово витісняє інші мови, зокрема й французьку, яка довгий час була дипломатичною мовою. Тому першочергове завдання національних держав – проводити політику, спрямовану на захист та розвиток своєї (своїх) національної (національних) мови (мов).
Література
1. Митрофанова О. Політика Франції у сфері мови // Мовні конфлікти і гармонізація суспільства: Матеріали наук. конф. 28-29 трав. 2001 р.– К.: Київ. ун-т, 2002.– С. 190–193.
2. http:en.wikipedia.org/wiki/Languages of the European Union.
3. http://europa.eu.int.
Протягом тисячоліть досвід людства переконливо доводить, що мова об’єднує народи у нації і зміцнює державу. Занепадає мова – зникає й нація. Коли ж мова стає авторитетною, перспективною, необхідною і вживається, насамперед, національною елітою, сильною та високорозвиненою стає як нація, так і держава. Мова без своєї держави беззахисна і згасає. Держава без своєї мови втрачає істотні ознаки суверенітету – культурного, інформаційного, засадничо-ідеологічного.
Мета статті – дослідити політику ЄС у сфері мови, зокрема специфіку використання офіційних та робочих мов Європейського Союзу.
Ідеальна мовна політика звичайно асоціюється із геополітичними уявленнями. Так, націоналісти підтримують національні мови, регіоналісти в Європі підтримують регіональні мови, космополіти прагнуть запровадити універсальну мову. Бажане майбутнє будь-якої мови співвідноситься із бажаним геополітичним майбутнім. У Європі існують такі підходи щодо майбутнього мов:
1) неоатлантисти підтримують англійську мову як основну; на їх думку, перш за все, це сприятиме суттєвому скороченню коштів, пов’язаних із перекладами та публікаціями; 2) активісти захисту національних мов прагнуть обмеження багатомовності; їх девіз – щось на кшталт фрази „кожна мова є цінністю, її слід оберігати як витвір мистецтва; багатомовність – це зло, джерело конфлікту”; 3) регіоналісти і сепаратисти хочуть, щоб усі мови мали рівний статус, таким чином сотні європейських мов стануть офіційними; 4) „технологічні оптимісти” вірять, що невдовзі буде впроваджено автоматичний переклад, і будь-яке політичне підґрунтя у мовній політиці зникне. Цікавим є те, що питання про запровадження нової штучної мови чи відродження латини практично не піднімається.
У контексті європейської інтеграції помітною стає тенденція до зростання міжкультурної та міжмовної свідомості, незважаючи па перевагу англійської мови як мови техніки, бізнесу, економіки, політики і культури. У деяких країнах зростає також усвідомлення того, що національна мова повинна повністю обслуговувати ці сфери. Це пов'язано не лише з конкуренцією англійській мові, але і з необхідністю доступу всіх етнічних та соціальних груп до найновішої інформації.
Згідно з Положенням № 1 про мови, що використовуються Європейською Економічною Спільнотою від 15. 04. 1958 р., мови Європейського Союзу – це мови, що використовуються населенням країн-членів ЄС, а саме: 23 офіційних мови ЄС (чеська, датська, голландська, англійська, естонська, фінська, французька, німецька, грецька, угорська, ірландська (з 1 січня 2007 р.), італійська, латвійська, литовська, мальтійська, польська, португальська, словацька, словенська, іспанська, шведська, болгарська, румунська) плюс багато інших [2]. Усі рішення Європейського Союзу перекладаються офіційними мовами; громадяни ЄС можуть спілкуватися з інституціями ЄС рідними мовами та отримувати рідною мовою усю інформацію. Європейський Союз проводить політику, спрямовану на заохочення його громадян розмовляти, принаймні, двома іноземними мовами (окрім рідної мови). У ЄCі не існує європейської мовної політики, кожна країна-член проводить власну національну мовну політику й лінгвістична різноманітність – одна з визначальних рис Європейського Союзу.
На зустрічах на високому рівні, на сесіях Європейського парламенту та Європейської Ради здійснюється спонтанний переклад усіма офіційними мовами. Поза офіційними зустрічами існує гнучкий мовний режим. Основними робочими мовами для внутрішнього ужитку слугують англійська, французька та німецька. Через розширення Європейського Союзу до країн, де французька не надто популярна, посилюється роль англійської і німецької як робочих мов. Щодо документації ЄС, то вона загалом укладається Британським варіантом англійської мови, оскільки Об’єднане Королівство є країною-членом ЄС.
На одному з офіційних брифінгів ЄС пропонувалося запровадити принцип „одна держава – одна мова”, однак ця пропозиція не була закріплена документально. Уряди Іспанії та Ірландії прагнули отримати статус офіційних мов для баскської, каталонсько-валенсійської, галісійської та ірландської мов. На 2667 засіданні Ради Європейського Союзу від 13 липня 2005 р. (Люксембург) вирішили дозволити обмежене використання на рівні ЄС мов, що визнаються державами-членими як робочі мови. Зробивши ірландську офіційною мовою, рада також визнала (згідно з Положенням № 1/1958) мови, статус яких визнається конституцією країни-члена на усій чи частині її території, використання якої як національної мови закріплене на законодавчому рівні. Офіційне використання таких мов санкціоноване на основі адміністративних домовленостей між радою ЄС та країною-членом ЄС.
До 13 червня 2005 р. ірландська мова не мала статусу офіційної мови Європейського Союзу, хоча є першою офіційною мовою Ірландської Республіки та мовою меншості Північної Ірландії. З часу вступу Ірландської Республіки до Європейської Економічної Спільноти (1973 р.) усі угоди ЄС публікуються ірландською мовою (як і іншими офіційними мовами), цією ж мовою можна було зробити будь-який запит. 13 червня 2005 р. міністри закордонних справ ЄС прийняли одноголосне рішення зробити ірландську 21 офіційною мовою ЄС. Законопроекти, схвалені Європейським парламентом та Радою Міністрів будуть перекладатись ірландською, здійснюватимуться переклади ірландською й під час пленарних сесій Європарламенту та деяких засідань ради. Ця постанова набула чинності 1 січня 2007 р. Усі витрати, пов’язані з перекладами, публікаціями тощо, становлять 3,5 мільйона євро щороку. Однак існує також зменшення прав ірландської, що означає, що не всі документи ЄС будуть перекладатися ірландською [3].
Хоча каталонсько-валенсійська, галісійська та баскська мови не є широко уживаними на національному рівні мовами Іспанії, однак є другими офіційними мовами на певній території країни, тому можуть бути офіційно застосовані при перекладах у ЄС. Уряд Іспанії підтримав таку пропозицію. Статус каталонської, якою розмовляє кілька мільйонів людей, є предметом окремих дискусій. Щодо валлійської та шотландської мов, то уряд Великобританії не має планів щодо пропозиції впровадження їх як офіційних мов ЄС.
Окрім мов Ірландії, Іспанії та Об’єднаного Королівства, існують інші регіональні мови, які не мають офіційного визнання ЄС, хоча мають певний офіційний статус у своїх країнах, зокрема мова есперанто, регіональні мови Франції, фрізька, мови Італії, ретороманська, лімбургійська, нижньонімецька, люксембурзька, російська, вендська, мови меншин Швеції, мови Об’єднаного Королівства (гельська, ольстерська шотландська, шотландська, валлійська, корнуольська), валлонська, мова ідіш.
Незважаючи на відносну рівність усіх мов країн-членів ЄС, англо-саксонський світ поступово витісняє інші мови, зокрема й французьку, яка довгий час була дипломатичною мовою. Тому першочергове завдання національних держав – проводити політику, спрямовану на захист та розвиток своєї (своїх) національної (національних) мови (мов).
Література
1. Митрофанова О. Політика Франції у сфері мови // Мовні конфлікти і гармонізація суспільства: Матеріали наук. конф. 28-29 трав. 2001 р.– К.: Київ. ун-т, 2002.– С. 190–193.
2. http:en.wikipedia.org/wiki/Languages of the European Union.
3. http://europa.eu.int.
Немає коментарів:
Дописати коментар